Розділ 2. Фіолетовий кокон та шепіт предків

Кімната наповнилася запахом ліків і важким, вологим диханням Мушки. Мама, виснажена дорогою, сиділа в кріслі, її суворе обличчя нарешті трохи розслабилося — вона зробила все, що могла в людському світі. Тепер настав мій час.

​Я опустилася на підлогу поруч із Мушкою. Вона дрімала, і її лапки час від часу сіпалися, ніби вона все ще намагалася втекти від тієї темної тіні, що наздогнала її на дорозі.

​ - Фенріре,  - покликала я подумки.

​Величезний вовк миттєво з’явився біля ліжка. Його прозора, срібляста шерсть мерехтіла в променях сонця. Він ліг з іншого боку від собаки, створюючи невидимий бар’єр між життям і темрявою.

​Я підняла руки. Мої долоні почали пульсувати знайомим теплом. Я уявила, як з моїх пальців випливають тонкі фіолетові нитки. Вони були м’якими, як шовк, але міцними, як сталь. Я почала плести. Один оберт навколо втомленого тіла, другий... Поступово Мушка опинилася всередині сяючого кокона.

​Це мій іспит, згадала я свої ж думки на зупинці. Якщо я повірю в смерть — кокон розірветься. Якщо я віритиму в життя — він стане непробивним.

 - ​Тату, дай мені спокою,  - прошепотіла я в порожнечу кімнати.  - Таня, тримай її за лапу там, у її снах.

​І раптом я почула їх. Це був не просто голос у голові, це був хор. Тато поклав невидиму руку мені на плече, додаючи впевненості моїм рухам. Таня заспівала тиху колискову, від якої дихання Мушки стало рівним і глибоким. Навіть Кім і Цінь за вікном затихли, вслухаючись у магію, що творилася в хаті.

​Я нахилилася до самого вушка собаки.

 - Спи, моя Мушко, отруту виганяй,  - мій шепіт зливався з шелестом вітру.  - Я твоя Альфа. Я не віддам тебе тіням.

​У цей момент кокон спалахнув яскравим світлом. Я відчула, як магія ліків, що дала мама, змішується з моїм фіолетовим сяйвом. Вони більше не були ворогами — наука і магія об'єдналися, щоб випалити залишки отрути.

​Мушка глибоко зітхнула і витягнула лапки. Її хвостик ледь помітно сіпнувся. Це був перший знак. Перша маленька перемога моєї Зграї.

​Я знала: попереду ще довга ніч, але тепер я не боялася. Бо за моєю спиною стояли всі, кого я любила, а в моїх руках билося серце самої Природи.