Розділ 1 . Тінь на дорозі

​Світ навколо мене завжди був гучнішим, ніж для інших. Я чула, як вітер шепоче імена, бачила, як над головами людей мерехтять тіні їхніх думок. Але сьогодні світ став холодним.

​Мушка лежала на моїх руках, маленька і беззахисна, а її подих ставав дедалі слабшим. Отрута. Вона прийшла не з магічних світів, а з людської жорстокості через шматок покинутого м’яса.

   - ​Не смій іти,  - прошепотіла я, і навколо моїх долонь спалахнуло слабке фіолетове світло. Мій магічний круг. Моя єдина зброя.

​Я заплющила очі й відчула, як поруч матеріалізується важка, тепла присутність. Фенрір. Мій вовк-фамільяр поклав свою масивну голову мені на коліно. Його очі світилися стародавньою мудрістю.

  - Склич Зграю, Провіднице,  - прогарчав він у моїй голові.   - Сама ти не втримаєш її душу.

​Я звернулася до неба.

 - Сестро, що з нею? -  мій німий крик полетів вище за хмари.

І я почула її. Таня. Її голос був як дзвін кришталю:

 - Все буде добре, Аню. Тіло бореться, але дух під моїм покровом. Чекай на Старшу Альфу.

​Я вийшла на дорогу. Час тягнувся, як густа смола. Грошей у кишені майже не було лише кілька купюр із коляди. Але в той момент я була готова віддати все, аби лиш Мушка знову вильнула хвостом.

​Раптом на дорозі з’явився рудий спалах. Пес, схожий на лиса, промчав повз мене. Лис! Символ виживання. Він ніби дражнив мій страх.

​ - Автобус, -  почула я голос Тані за секунду до того, як із-за повороту виринули важкі фари.

​Двері відчинилися, і на дорогу вийшла мама. Сувора, втомлена. Вона привезла не просто таблетки. Вона привезла надію.

​Ми врятуємо її, сказала я собі. Бо Провідниця ніколи не здає своїх.