Світ навколо мене завжди був гучнішим, ніж для інших. Я чула, як вітер шепоче імена, бачила, як над головами людей мерехтять тіні їхніх думок. Але сьогодні світ став холодним.
Мушка лежала на моїх руках, маленька і беззахисна, а її подих ставав дедалі слабшим. Отрута. Вона прийшла не з магічних світів, а з людської жорстокості через шматок покинутого м’яса.
- Не смій іти, - прошепотіла я, і навколо моїх долонь спалахнуло слабке фіолетове світло. Мій магічний круг. Моя єдина зброя.
Я заплющила очі й відчула, як поруч матеріалізується важка, тепла присутність. Фенрір. Мій вовк-фамільяр поклав свою масивну голову мені на коліно. Його очі світилися стародавньою мудрістю.
- Склич Зграю, Провіднице, - прогарчав він у моїй голові. - Сама ти не втримаєш її душу.
Я звернулася до неба.
- Сестро, що з нею? - мій німий крик полетів вище за хмари.
І я почула її. Таня. Її голос був як дзвін кришталю:
- Все буде добре, Аню. Тіло бореться, але дух під моїм покровом. Чекай на Старшу Альфу.
Я вийшла на дорогу. Час тягнувся, як густа смола. Грошей у кишені майже не було лише кілька купюр із коляди. Але в той момент я була готова віддати все, аби лиш Мушка знову вильнула хвостом.
Раптом на дорозі з’явився рудий спалах. Пес, схожий на лиса, промчав повз мене. Лис! Символ виживання. Він ніби дражнив мій страх.
- Автобус, - почула я голос Тані за секунду до того, як із-за повороту виринули важкі фари.
Двері відчинилися, і на дорогу вийшла мама. Сувора, втомлена. Вона привезла не просто таблетки. Вона привезла надію.
Ми врятуємо її, сказала я собі. Бо Провідниця ніколи не здає своїх.