Серце потрібно берегти

Серце потрібно берегти...

Сучасні науковці помиляються, коли стверджують, що машину часу досі не знайдено. Перші її зразки ведуть свій відлік з 19 століття. Саме тоді у Франції було винайдено фотографію.
Я дивлюсь на фотографію дідуся і пірнаю у час, туди, де залишилось моє дитинство.
Ось дідусь Сашко сидить на призьбі. Його скроні вкриті сивиною, але примружені в посмішці очі зберігають блиск молодості.
- Квітка, - гукає він мене. Біжи-но сюди, швиденько, я щось тобі покажу.
Насправді моє ім’я - Віта, але дідусь кличе мене тільки так, по-особливому.
- Іч, назвали дитину, - жаліється він собаці, який лежить біля його ніг на сонечку. – Хіба ж бо була Люба або Віра, чи Надійка також непогано. 
Пес ліниво гавкає, наче погоджуючись із ним.
-    Дивись, - каже, простягаючи мені нещодавно викопану і просушену у затінку картоплину. - Наче серце людське. 
Я беру її, але в цю мить собака несподівано починає гавкати, почувши, як хтось іде вздовж паркану.
Чудернацький овоч падає долу і від нього відбивається добрячий шматок. Я голосно плачу. Пес, наляканий моїм лементом, заходиться ще більше.
- Шарик, що ти робиш, старий лиходію! - гримає дід на собаку. - На обід собі заробляє, а дитину злякав. А ну йди звідси.
За мить Шарик, відчувши провину, ретирується у будку. 
Дід піднімає розколоту майже навпіл картоплину. Кидає її у відро.
-    Нічого, - заспокоює він мене, - пюре зваримо. Справжнє серце потрібно берегти, люба, і своє, і чуже.
Тоді я мало звертала увагу на дідусеві приказки, але з роками його життєва мудрість все частіше стає мені у нагоді. Адже дідусь знав, що казав.
Його перша дружина, Поліна, померла у нього на руках. Прийшла додому запізно, в лихоманці. Лікарі зі швидкої оглянули її. Замість лікування влаштували справжній допит: де була та хто витравляв дитину. В ті часи існувала заборона на аборти, а тих, хто їх робив, переслідували правоохоронці.
Дідусь благав медиків, вмовляючи допомогти, але вони не поспішали, вибиваючи зі знесиленої жінки зізнання. Тоді став чоловік погрожувати їм силою, у відповідь ті викликали міліцію.
Ніч дід провів у відділку, в спецприймальнику. Коли повернувся додому, дружина вже охолола, залишивши йому шістьох малих. 
Довго не відпускало серце спогадів про Поліну. Плакало, пекло, жалілось. Пригадував, як залицявся до неї, як згодилась стати йому дружиною. Як поралися разом, долаючи голод і руїну повоєнних років. Як щедро Господь наділив їх діточками – чи не щороку народжувала йому кохана чи сина, чи донечку. 
Важко було їх піднімати. Часом не вистачало коштів, але Сашко не впадав у розпач. Працював у рибколгоспі в дві зміни. Приходив майже опівночі, падав на ліжко, засинав від утоми, не роздягаючись. Але радів, що у діток буде і на одежину, і в тарілці, і дружині - помада. А синку-первістку на портфель, адже восени до школи – вперше! 
Коли всьоме завагітніла Поліна, вирішила позбавитись додаткового тягаря. Знайшла бабцю в іншому селі, не вагаючись, лягла під ніж. Жаліла чоловіка, бо від роботи безпросвітної став він схожий на тінь. 
- Ох і чому не зізналась мені, - важко зітхає дідусь, наче це сталось тільки вчора. Діти – це благодать Божа. Каже, а по щоці котиться сльоза.  
- Більше не шукав я любові, скоріш добру матір для своїх дітей.
-    Так ти не кохав більше, діду? – питаю.
-    Як не кохав? Чи може чоловік залишитись байдужим до жінки, яка взяла на себе важку працю – доглядати та виховувати чужих дітлахів?
Правда, розуміння цього прийшло не одразу. Несправедливим часом бував до Марійки – своєї другої дружини. То в шинок поспішав, подалі від додому. То лаявся на неї безпричинно, то посуд трощив, якщо не по його було. 
- Забере всіх дітей до купи, як скаженіти починаю, і гайда до сусіда, ховатись, - пригадує старий. Від неї ж - ні докорів, ні поганого слова. Вранці сніданок гарячий, усмішка привітна. 
Лише за два роки схаменувся. Вертався одного разу додому по обіду, бо забувся важливих паперів. В сінях почув розмову Марічки з сусідом. Той освічувався їй у коханні. Вмовляв покинути чоловіка, чужих сиріт. Народити власних діточок. 
-    Наче хтось обухом по голові вдарив. Не дочекався відповіді її, вхопив кухоль з холодною водою, що поруч стояв. Випив його одним ковтком. Здавалось, спрага дихати не дає, і, либонь, побіг світ за очі.
  Ввечері вертався, як на судне місце. Марилось: прийду, а хата – гола. Бо вміла Марійка затишок створити. Дітей виховувала – голосу жодного разу не підвищила. Та й що казати, за ці роки прикипіло до неї серце. Могла сердешна і мудру пораду дати, і приголубити могла. Без неї –  світ білий немилий. 
- Зайшов – а вона порається у плити. Моя. Кохана. Пригорнув до себе і почув, що серце, мов годинник, цокати почало. Так п’ятдесят років нею і жило, і дихало.
Я кличу на кухню свого шестирічного онука попити свіженького молока з вишневим пирогом. Його навчила мене готувати бабуся Марія. Разом з ним гортаємо трохи вицвілий від часу альбом з фотографіями. Спогади навпаки - чим далі, тим стають яскравішими. Малий уважно слухає і про мого дідуся, і про бабцю, і про свого татка. Впізнає у конверті для немовлят себе – щойно з пологового будинку. Сміється. Голосно й весело кричить:
- Бабуня, а давай селфі, на згадку! І ми фотографуємось сучасним новеньким смартфоном, який йому подарували батьки.
Він росте допитливим і мріє, що невдовзі з друзями буде мандрувати світами на потужній машині часу. 
 Хто буде поруч із ним, мені невідомо, але від цього залежить, чи стане він по-справжньому щасливим у житті. Тому я, цілуючи його на ніч, шепочу дідові слова:
- Справжнє серце потрібно берегти, любий, і своє, і чуже.
    
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше