Розділ 5

Моніка

Коли я їду по трасі, невиразний контур Maclaren почав нависати наді мною, немов величезна тінь. Побачивши, що Гліб, мій суперник, їде попереду, я відчула, що це не тільки змагання, а справжня боротьба за кожен метр.

Я намагаюся звільнитися від цього тиску, різко роблячи повороти керма, але відчуваю, що колеса теж підводять мене. Подібно до танцю на межі рівноваги, кожен рух вимагає від мене максимальної уваги та точності. Але незважаючи на це, моя воля боротьби лишається незламною, і я продовжую підкорювати кожний поворот, кожну пряму, мріючи про ту фінішну лінію, яка веде до перемоги.

«Моніка,колеса погані, треба замінювати»

Трясця. Знаю. Знаю. Вже відчуваю,що тепер важко справлятися з болітом.

—До піт-стопу ще далеко...—пояснюю їм.

«Розуміємо,будь обережна,позаду Maclaren,він може нападати!»—чую та розумію,що вже не можу відірвати від суперника.

Під час повороту біль відзначився знову, вистрибуючи на перший план, як глибокий удар. Різко відчула, як мої колеса торкаються коліс Maclaren, і тоді відчула, як я вилітаю з траси, немов літаюча ракета без контролю.

Мої руки відірвалися від керма, ненавмисно віддавши себе на відкуп шаленій силі швидкості. Цей моменти, коли я вилітаю від траси, мої думки застигли в безвідомості, але в той же час відчуваю себе живою, на межі між життям і смертю.

«Моніка?»– чую голос у вузі,а потім чую,як зв'язок переривається.

—Чорт...– говорю сама до себе.

Під час того льоту, я відчувала, що час сповільнюється, і кожна секунда здавалася вічністю. А потім, різко і безжалісно, я врізалася в сітку, відчувши удар у голову, який відразу ж пронизав кожну клітинку мого тіла.

Голова боліла, мозок прокричав від болю, але разом з ним відчувалася і глибока, непохитна воля вижити. Розуміння, що треба вибиратися, несподівано вирішило затуманені думки, і я зосереджено почала шукати вихід, відчуваючи, як сила волі виривається назовні, ніби бурхлива ріка, що шукає шлях у лабіринті обмежень.

Моє серце билося так швидко, що кожен подих ставав все швидшим і поверхневішим. Але зв'язок з реальністю перервався, а я відчувала, як паніка починає оволодівати моїм розумом. Розуміння того, що я застрягла, викликало нову хвилю страху, яка затягувала мене все глибше в безодню душевного стресу.

Тягнучись руками вгору, я спробувала заспокоїти свої дихальні шляхи і зосередитися на меті — вибратися з цього болота, яке стиснуло мене своїми холодними, липкими руками. Стрімкою впереджувальною метою, я боролася з кожним подихом, з кожним напруженим м'язом, з кожним пристрастю до життя, що горіла в моєму серці.

– Трясця,мені треба допомога...– стогну я. Від себе я не очікувала так,як це не перший раз,коли я потрапояю в аварії,але це щось інше.

З кожним напруженим рухом я почала вилазити з цього болота, відчуваючи, як кожен мій м'яз напругується від намагань. Підійшли рятівники, готові допомогти, і я відчувала їхню підтримку, як ласкавий дотик в ці моменти більшого дефіциту ніж будь-коли.

Мої ноги були як ватні, відчужені від мого тіла, і я не могла відчути їх під собою. Але незважаючи на це, я старалася зробити все можливе, зосереджуючи свою волю на кожному русі, намагаючись відновити контроль над собою та ситуацією. Спустошена, але непохитна в своїй впевненості вижити, я продовжувала боротися, свідома того, що кожен крок вперед — це перемога над обставинами.

– Ми вам допоможемо!– говорить голос біля мене.

– Мені тісно в ноги,не можу нічого зробити...– зізнаюся,але так тяжко говорити.

Поступово я відчувала, як допомога оточує мене, як ніжні руки підтримують мене, допоки я не почула, як поставили мене на ноги. Поки я рухалася до автомобіля швидкої допомоги, кожен крок був важким, але сповненим подяки і вдячності за те, що я жива і що навколо мене люди, готові допомогти.

Відчуття, що все буде добре, плавало в моїй свідомості, але одночасно з цим було і бажання перевіритися, переконатися, що нічого серйозного не трапилося. Сприйняття своєї живості із кожним кроком підсилювалося, нагадуючи мені про цінність кожної миті життя і потребу бути завжди насторожі.

– Сідайте,нам потрібно від'їхати від траси,– пояснює чоловік,який весь час мене вів до авто. Я лише махнула головою. В горлі сухо.

Я сіла в автомобіль і відчула, як він рушив у рух, м'яко котячись по дорозі. Поступово він наближався до гаражу, де я помітила свого тата стоячи біля вікна. Його руки міцно тримали кермо, а його очі були сповнені побоюванням та турботою.

Мій тато виглядав таким міцним і непохитним, але в той же час його здалина вражала мене теплом і захистом. Я відчувала, як його присутність дарує мені впевненість, що все буде добре, і я зможу подолати будь-які труднощі. Його рішучість зупинити авто підсилювала мою віру в безпеку та захист, які він завжди надавав мені.

Я відчула, як автомобіль швидкої допомоги зупинився, а коли я відчинила двері, різко мене зустрів мій тато. Він так хвилювався за мене, його обличчя відображало суміш вражень — від страху до полегшення, що я ціла.

Мої руки автоматично потрапили в його обійми, де я відчула його силу та тепло. Його обійми були для мене місцем безпеки, яке я так довго шукала. У цьому митті, в обіймах мого тата, я відчула, що все буде добре, що я не сама, і що завжди можу покластися на його підтримку і кохання.

– З тобою все добре?– запитує,але не відпускає. І я це не роблю.

–Тато,все добре...– знаю,що йому треба переконатися в цьому самому. Така він людина,але я схожа на нього.

– Я не можу в це вірити!– він відходить від мене,тримаючи за руки. На мені вже немає шолома на голові,тому я чітко бачу його обличчя та його очі,як в мене.

– Я тебе розумію,але все добре,правда!– голосно говорю йому,щоб він почув мене. Він продрвжує тримати мене за руки.

– Треба закінчувати з цим!– я відчула,як кров почала йти ще швидше.

– Ти це не зробиш,ми про вже говорили ще вдома,в Іспанії,– він переводить погляд вниз,а через мить знову на мене.