Розділ 1.

Моніка

З кожним кроком вниз по сходах, відчуваю, як аромат свіжої кави і ласощів поглиблюється, розцвітаючи в ній спогади дитинства та сімейного затишку. Голоси інших пронизують простір, як мелодія щасливого ранку, в якому кожен словесний витончений акорд – це ще один шматочок пазла, який додає теплоти до мого серця. І так, спускаючись по крутих кам'яних сходах, відчуваю на собі чарівність ранкового світу, де запах сніданку відзначає початок нового дня, наповненого обіймами і відкриттями.

Крокую великими кроками, відчуваючи під ногами пружну підлогу, яка мовби танцює під моєю впевненою походькою. Навколо мене, у кожному моєму кроці, висіває розмаїття тепла та родинного щастя. Головне подружжя, яке вже помітило мене, посміхається та вітає з обіймами. У їхніх очах світиться радість зустрічі, а їхні посмішки виблискують, ніби зірки на небесі сімейного благополуччя. І так, серце відгукується на їхні вітання, а мої кроки стають ритмічним танцем у світі, де родина – це приплив емоцій та впевненість в безмежному теплі домівки.

– Доброго ранку,– вітаюся з усіма,махнувши рукою до Валерії. Моя сестра. Донька мого дядька.

– Добрий ранок,– чую голос Ніколь. Це дружина мого дядька Алана,але вона не любить коли їх називають: «тітка Ніколь».

– Як спалося?– запитує дядько Алекс,який жував свою порцію омлету. Я підійшла та сіла біля нього.

– Ти ж знаєш,що я готуюся до нового сезону,– я понягнулася за своєю порцією.– Де тато?– запитую його.

Раптово відчула невагомий дотик на своїй голові, і ніжний поцілунок розгойдав мої думки, як весняний вітерець. В той миті в серці виникла тепла хвиля впізнавання, а зітхання, відгомінне легенькому шепоту, розбуджувало в мені найніжніші спогади. Батько, відзначений теплом його губ, став чарівником цього чарівного моменту, і я зрозуміла, що домівка – це не лише місце, але й невичерпне джерело безмежної любові та зрілого затишку.

– Привіт,Ніка,– привітався він до мене. Тільки він мене так називає. Він відійшов від мене та сів біля мами. Тобто,біля Злати. Я називаю її мамою, можливо тому,що я завжди шукала любов своєї рідної мами до себе. Завжди не отримувала це. А ось Злата прийняла мене,як свою доньку. Вся родина прийняла мене.

Зустрічаючи дядька Алана, мої губи самі по собі вигинаються у теплий посмішку. Його прихід – це завжди особливий момент, сповнений радістю від зновузнайденого зв'язку. Взаємний обмін посмішками, коли йому відзвітують мої очі, – це як спільний мовчазний розмовний знак. Дядько Алан з усією своєю теплотою займає місце за столом, і його присутність миттєво збирає навколо нас усіх. Тепер, за цим обіднім столом, розпочинається танець родинних обмінів, гомон і сміх, які втілюють справжнє значення щасливого об'єднання.

– Які у кого плани на день?– запитує дядько Алан.

– В мене навчання,– відповідає Валерія до свого батька.

– В мене скоро початок нового сезону,тому треба готуватися,– говорю,жуючи невеличкий шматочок сиру.

– Можливо, треба закінчувати з цим? Це небезпечно,Моніка...– переконує дядько Алекс.

– Але,мій тато не проти,я ж маю рацію?– я повертаю голову до батька. Він дивиться на мене.

– В якісь мірі так,але згідний з дядьком Алексом,– чорт. Батько повернув голову на інших. Я все так само дивилася на нього.

– Але ж ти розумієш,що це моє життя,ти не можеш якось зробити по іншому,– говорю до нього,але є відчуття,що ніби то до всіх,–Я повинна стати Чемпіонкою, в цьому сезоні я повинна це зробити!– злість поглинала мене. Я не можу нічого з цим зробити. Я лише сіла за стілець,починаючи далі щось жувати. Що припадало в руки.

– Давайте,ми це вирішило після сніданку,– чую голос Ніколь. Я підняла до неї очі,а вона дивилася на мене. В її очах було порозуміння та підтримка. Я махнула їй головою.

– Просто потрібно ще і мої прохання,мої бачення та мої думки,хоч капельку,– відповідаю до неї. Трішки не приємно. Та кого я обманюю? Це максимально не приємно.

– Ми тебе розуміємо,– відповідає Валерія. Я поглянула на неї,а потім знову на тата.

– Твій боліт готовий?– запитує він.

– Так,але  треба буде спробувати його, можливо він не ідеальний,– відповідаю.– Мені треба боліт,щоб я стала Чемпіонкою!– він махнув головою.

– А як перехід в нову команду?– запитує дядько Фелікс,який вже теж сів за стіл.

– Перехід в команду супер,я щаслива,що я саме в команді Ferrari,– відповідаю,а він махає головою.– В нас сильна команда.

– Куди прямуєте спочатку?– тато перевів на мене погляд,а я на нього.

– Спочатку Австралія.

– От і добре,але ми приїдемо трішки пізніше,якщо ти не проти,– я розумію їх. Я нова в їх родині,багато кого не знаю,не знаю їх історії,але мені так хочеться дізнатися про них більше.

–Супер,я навіть буду рада,– відповідаю.–Валерія...– звертаюся до сестри. Це навіть дивно говорити.

– Так,сестра,– сказала вона,а в мене пішли мурахи. Це і справді дивно. Відчуваю,що ця родина рада мені.

– Як справи в журналістиці?– запитую, дивлячись,як вона жує фрукти.

– Що ж може бути нового,але я їду з тобою так,як я тепер стаю головним журналістом у Формулі,– я так за неї рада. Я лише махнула до неї,а на її обличчі з'явилася невеличка посмішка.

Спостерігаючи за іншими, я помітила різноманітність їхніх облич, які віддзеркалювали їхні індивідуальності та настрої. Їхні рухи були також відмінними - хтось з натхненням обговорював попередні події, хтось виглядав задумливим, а хтось просто насолоджувався миттєвістю. Проте, коли я звернулася до своєї тарілки, там було неймовірно спокійно. Фрукти розкидані кольоровою палітрою, натхненно виглядаючи свіжими та апетитними. Омлет видавав привабливий аромат, що ланцюгово вигравав з апетитом, а поряд з пластівцями з молоком вони утворювали спокійний, затишний образ, що заповнив мене почуттям внутрішнього спокою та задоволення.

Ложка пластівців потрапила у мій рот, випромінюючи тепло і затишок, які здавалося, що поширюються відразу ж по всьому моєму тілу. Повільно пережовуючи, я насолоджувалася кожним шматочком, відчуваючи, як їхня ніжність розтікається в моїй ротовій порожнині. Але вражаюча смакова експеріенція була перервана моїми мислями, які раптово повернулися до непростих справ. Зрозумівши, що я потребую відволіктись від цього вогняного потоку думок, я повільно піднялась зі стільця, розуміючи, що час вийти зі сімейного столу і знайти трохи спокою і самотності для мого внутрішнього спокою.