ЕПІЛОГ

Щаслива парочка, не випускаючи одне одного з обіймів, повернулася до Києва. Вони провели разом єдину бурхливу ніч і Жан полетів додому. Йому страшенно не терпілося викласти все зі своєї, наповненої щастям і бідою, голови в декількох об’ємних статтях. Звісно журналісту дуже не вистачало матеріалів, що залишилися на Сході, але поки його шлях туди припинився.

З поверненням, живим та здоровим, репортера щиро вітали друзі в Паризькому офісі. А бідолашний де Бежар, від радощів, ледве не плакав. Адже виходило, що саме він дозволив своєму неврівноваженому співробітнику піти на вірну смерть. Хоча, треба нагадати, що журналісти-міжнародники часто потрапляють до небезпечних ситуацій. Така вже в них робота.

Після недовгих овацій – репортер Віжан забився у свій скляний куточок й творив безперестанку, кілька діб. Він лише виходив за кавою та часто телефонував коханій Лілі. Весь інший час чоловік писав, перечитував, міняв фрази та намагався створити найправдивішу історію про все, що побачив на сході України.

Ось Жан зітхнув, ще раз укомплектував теки на сторінці ноута й пішов з ним до головного редактора. Звісно він міг просто перекинути статті на затвердження, як було раніше, але репортер скучив за своїм товстим дідом у високому кріслі, а ще з нього перли емоції і їх треба було вивільнити особисто.

Анрі де Бежар теж сумував без осяяного натхненням погляду свого кращого співробітника, тому щиро запросив сісти поруч. Він відкрив сторінки робіт Жана й почав жадібно читати, але з кожною новою сторінкою обличчя головного редактора відомого європейського видання, ставало дедалі похмурішим. Жан не заважав й по-своєму розумів подібну реакцію шефа на описані біди людей. Та ось старий лис зупинився, протер хустинкою спітніле від хвилювання обличчя, і чомусь закрив ноутбук.

– Жане, ти дійсно думаєш, що все це піде до нашої преси? Ти здурів? – збурено видав керівник.

– Звісно, мсьє Анрі. Я працював цілодобово, щоб швидше закінчити й подати до різних номерів. Люди повинні знати правду! – ще не дійшло до Жана.

– Я вважав тебе дорослішим та розумнішим. Кому потрібна така правда? Що ти хочеш цим довести? Мене до інфаркту чи нас усіх до звільнення? Іди, перероби на декілька невеличких нарисів та добре обшліфуй усі ті страхітливі випадки, щоб читач бачив стильну й пристойну статтю. Все це нікуди не годиться, хлопче! Я нізащо таке не підпишу...

Наразі Віжан згадав самовпевнену пику «полковника», скалічену руку Сивого те, як вони голодні та холодні вночі тікали під холодним дощем, по коліна в грязюці... Він неквапливо підвівся й перепитав:

– Це Ваша остаточна відповідь, мсьє головний редакторе?

– Остаточніша нікуди. І не зиркай на мене тими своїми вогнями. Повернувся живий і радій собі. Чого ти завжди прешся, куди не треба? Ти ж жінку свою знайшов. То радій цьому щастю! Чому тебе вічно доводиться смикати, щоб поставити на місце? – почервонів від хвилювання шеф редакції.

– А не треба мене смикати. Я сам! – Віжан знову сів на стілець, потягнув до себе гаджет та швиденько набрав на клавіатурі кілька слів. – Відкрийте, мсьє, Вам прийшов лист.

Головний редактор посміхнувся, кивнув головою та відкрив пошту:

– Це що за жарти, Жане?

– Чому жарти, мсьє де Бежар? Я звільнився. Скоро передам папери, що залишились. Скажіть тільки кому, бо мені терміново треба замовити квиток до Києва, – абсолютно спокійно та впевнено вимовив репортер.

В його очах навіть з’явились щасливі вогники, бо він вже відчув, що перегорнув сторінку й починає зовсім нове життя. Звісно воно йому поки невідоме, але ж там є Вона... А це найголовніше!

І як не намагався головний редактор розтлумачити своєму талановитому репортеру-міжнароднику, з десятирічним досвідом мандрування світом, що все владнається, забудеться, а статті треба «трохи відредагувати»... Віжан залишив офіс з дорогоцінним ноутбуком та кількома флешками у руці. Він склав невеличку валізу, замкнув двері своєї квартири на вулиці Прованс і здійнявся в повітря над Парижем. Так, тут корінний парижанин залишав частину свого серця, але мчав до нового життя з тією, без котрої його не уявляв.

Рішення Жана переїхати до неї в Київ – Лілі сприйняла як здійснення фантастичної мрії. Вони орендували невеличкий будиночок на околиці столиці та почали створювати родину.

А на Різдво уже вдвох вони полетіли до Парижа. Тепер Віжан знайомив кохану зі своїм рідним містом, так само неймовірно щедро та захопливо, як кілька місяців тому це робила в Києві Лілі. І своїм коханням до Батьківщини скорила його паризьке серце.

Вони бували в дуже цікавому для Лілі - Луврі та звісно в його рідному кабаре-театрі Мулен Руж. Багато гуляли на Монмартрі та Єлисейськими полями. А після прогулянки Марсовим полем, дочекавшись святкових вечірніх феєрверків, під Ейфелевою вежею, Жан схилився на одне коліно й подарував Лілі обручку... Зі сльозами на очах, вона сказала: «Так!»

Тепер вони були офіційно заручені, залишалось лише узгодити вінчання та навіки забути про біду. Старий професор Кошель помолодів. Він забув про свої болячки та весь час, навіть на лекціях, розповідав студентам: яким повинне бути людське щастя! А після роботи професор одягав спортивний костюм і бігав парком, щоб бути в формі. Це теж виглядало дивовижно!

Про свого вірного товариша, з яким він познайомився на Українському сході, Віжан не забув. Він регулярно телефонував до Харкова та цікавився: чим ще може допомогти? Хоча саме Жан зв’язався зі своїми колегами-журналістами в Ізраїлі та прохав, щоб підказали: як швидше влаштувати Сивого в госпіталь, де йому виготовлять нову кисть, що ампутували відразу після повернення з полону.