Розділ 15. Осінній дощ

За годину, що бранці провели разом, Віжан почув від Івана набагато більше цікавого, ніж назбирав у своїй голові за весь цей час. Гіршим було те, що Сивий починав горіти та вже кілька разів втрачав свідомість. Жан не мав медичної освіти, але розумів, звідки йде проблема. Так, його товариш був дуже побитий, але високу температуру здоровому дядьку спричиняли не синці на обличчі, а скоріше за все – замотані брудною ганчіркою обрубки пальців. У чоловіка явно починалася гангрена і врятувати його могло лише термінове хірургічне втручання. Та де його тут взяти? Хіба що отой вимазаний кров’ю «лікар» поріже їх на шматки, тоді й буде медичне втручання...

Руки Жана страшенно затекли, але вони були скріплені залізякою за головою. Тому Віжан вкотре обережно помацав Сивого коліном, щоб той не йшов у відключку й тут почув поодинокі постріли нагорі. Потім ще і ще.

– Пане Іване, що діється? Може нас хтось прийшов визволяти? – майже по-дитячому видав бажане за дійсність Віжан.

– На жаль, НІ. Це ті ханиги, як наберуться, тоді влаштовують стрілянину між собою. Кажуть, що грають в «гусарську рулетку» та уявляють себе російськими офіцерами. Щоб їм... – Сивий злісно матюкнувся й більше прийшов до тями. Спрацював адреналін.

– Дійсно жаль, – зітхнув Віжан. – А я тільки вперше одружитися зібрався. Все життя їздив кудись, діставав інформацію та намагався писати правду й навіть не здогадувався, що Вона чекає на мене. Лише минулого місяця побачив у Києві розумну царівну, зовсім не з мого світу. Але кохання зрівняло наші шанси й після цього відрядження я мріяв зробити коханій жінці пропозицію. А зараз вже не впевнений, що встигну одружитися саме в цьому житті.

На дверях підвалу заскреготав засув. Хтось почав спускатися східцями й чоловіки приготувалися до найгіршого. У тьмяному світлі брудної лампочки побачили дивного, трохи згорбленого чоловіка. Він не був одягнений  як ті, просто більше нагадував бездомного. В руках незнайомий ніс дві залізні миски, а в них по кусочку хліба та якась каша.

– Ось... Я вам поїсти приніс, – вимовив він так, наче дійсно був трохи не при собі й картавив. Зарослий, з недоглянутою бородою, з брудним довгим волоссям та в старій шапці на голові.

– Дякуємо, та нам не до їжі. А Ви хто? – миттю жваво зреагував Жан.

– Я? Дурник з Озерянівки. Є тут поруч таке село. Підмітаю, підгрібаю за цими панами, – кульгав дивак, але схилився над руками Жана й розстібнув наручники, а потім подивився на Івана та вже нормальним голосом сказав: – Поганенько виглядає Сивий. Нічого, якось дотягне. Швидше, поки ті дурні стріляються за школою. Миттю збирайтесь, я вас виведу через пустир...

– Хто Ви? – повторював Жан та схвильовано ковтав повітря, а Сивий хоч і був слабкий, тихо посміхнувся й усе зрозумів:

– Це «сплячий»... Привіт, дорогий!

– Пане журналіст, та навіщо воно Вам треба? Кажу ж – дурник з Озерянівки, чи Вам моє звання цікаве? Так цього я не скажу, навіть коли б оті мене розіп’яли, – взяв на плече агент обвисле тіло Івана й тихенько повів до сходів.

Зараз Жану здавалося, що він потрапив у якесь кіно! Але ж у нього нагорі в квартирі саквояж, а там записи, апаратура, знімки...

– Здається мсьє не розуміє. У Вас наразі вибратися звідси живими – один шанс із тисячі. Які записи? Який саквояж? Купите собі у Франції новий, – тихо та стримано пояснював розвідник.

Жан зрозумів та кинувся за чоловіками на вулицю. Там починався холодний осінній дощ. Через кілька метрів, у калюжі, валявся наглядач репортера – Свиридов. Кульгавий вже не кульгав, він швиденько підхопив автомат охоронця, що раніше поставив біля стіни та пішов якоюсь кривою доріжкою в бур’яни. Вони тут були високі, адже «новій владі» за банкетами та вбивствами людей, ніколи було займатися впорядкуванням міста.

Сивий зціпив зуби й стогнав.

– Пане Іване, тримайтеся! Де там наші іноземні ЗМІ? Йди сюди, допомагай вести! – гримнув на Жана сплячий агент. Тепер Віжан трохи прийшов до тями та вже підхопив водія з іншого боку. Так діло пішло швидше. А дощ посилювався й ноги починали застрягати в багнюці. Але ж життя дорожче чистих ніг, тому команда йшла в одній спайці доволі довго. Вони вже всі захекались, а пан Іван перестав перебирати ногами й чоловіки розуміли, що тягнуть непритомного, але продовжували настирливо йти.

Десь через годину цього «марафону», на горизонті з’явився чагарник.

– Туди! – скомандував агент. За деревами він зірвав з себе куртку, кинув під дерево й обережно опустив туди Івана. Потім покрутив головою та почав руками, під іншим деревом, розгрібати траву. Скоро цей чарівник дістав якогось пакетика і вже натиснув номер на мобільному телефоні.

– Я 435-й. Фіксуйте координати. Сивий зовсім поганий, боюсь не довезете. Вже в дорозі? Добре. Я на базу. До зв’язку! Дивись за ним, журналісте! Можеш попрокладати бідоласі до голови мокрого листя, бо він весь горить... Тепер тобі буде про що писати?

– Так! Все напишу... Дякуємо за порятунок. А кого нам чекати? Чи тих, хто прийде? – дурів від подій Віжан. Це раніше здавалося, що він спец в екстремальних ситуаціях, але на таке навіть не сподівався.

– Спокійно! Вони вас першими побачать. Ну, все! Радий був анонімному знайомству, пане журналіст, – міцно потис руку Віжану недавній «блаженний».

– А як же Ви? – не витримав репортер, що завжди та все хотів знати.