Розділ 13. Полон (початок)

– Привет тебе, товарищ! – почув Віжан і зрозумів, що це російська.

– Де я? – запитав Жан французькою. В його неодноразово битій голові ще дзвеніло від вибуху та автоаварії, але ж він сам просив водія підвезти якомога ближче до лінії розмежування та побачити справжні події. Зі свого багатогранного досвіду репортер знав, що тепер він побачить набагато більше запланованого.

– Господин журналист пребывает в Горловке, Донецкой области. Мы рады приветствовать товарища Вижана на родине наших предков, – почув Жан та спробував похитати головою в різні боки, але нудний шум у вухах не зникав.

– Як я тут опинився? І де мій водій? – продовжував ігнорувати чужу мову Віжан, хоча при бажанні, міг трохи говорити нею.

– Я понял. Господин журналист желает общаться на европейском языке. Марина! Иди сюда, поговори с нашим уважаемым гостем, как ты умееш, – скрикнув чоловік одягнений у напіввійськову форму, без шевронів та знаків відмінності. Військові галіфе та чоботи, морський смугастий тільник і куртка кольору хакі, а зверху фуфайка  - не давали зрозуміти: хто він такий?

Зайшла фігуриста особа жіночої статі. Обличчя розмальоване, як у ляльки. Накладні вії непомірної довжини та величезний яскравий рот вже викликали відразу, але зараз треба було аналізувати зовсім інше. Та дамочка заговорила гарною англійською й навіть дещо здивувала Віжана.

– Вітаємо, шановного пана та вдячні за бажання подивитися на справедливу боротьбу російського народу проти гноблення нацистами. Ми вибачаємося, що трохи поцілили у Ваш автомобіль. Але ж Ви їхали без будь-якого попередження, – зухвало ходила вона так близько біля Жана, що майже тицяла йому в лице своїми величезними грудьми.

Щоб здихатися її нахабної уваги журналіст опустив голову та знову перепитав:

– Де мій водій?

– Пане, Вам необхідна медична допомога, ми вже покликали лікаря. Адже Ви неправильно реагуєте та ставите дивні запитання, – чомусь розсміялася перекладачка й Віжан не витримав:

– Чим же вони дивні? Їхали ми удвох, а тепер я один. Коли ви розумієте мою мову, то відповідайте!

В очах жінки промайнула злість й вона уважно подивилася на свого командира. Він кивнув і тоді Жан почув:

– Ви маєте на увазі того підступного «правосєка»? Так він отримав уже по заслузі. Ми його давно здихатися хотіли. Багато нам насолив, але вже не буде.

Жан зірвався на ноги, разом зі стільцем та лише тепер зрозумів, що його руки зв’язані за спиною й причеплені до стільця. За такі слова Віжану страшенно захотілося стукнути бабу з усієї сили тим стільцем по голові, але він не вірив їй і тому спокійніше сказав:

– Перепрошую, а Ви усіх гостей прив’язуєте до стільців чи лише з посвідченням журналіста-міжнародника? Добрі ж відгуки я напишу про Вашу гостинність після такого прийому!

– Развяжи его! – скомандував той «командир» і баба миттю кинулась до тіла приємного іноземця. Мабуть, цій лярві дійсно набридли брудні мужики, що оточували її? Вона навіть намагалася попестити долонями його руки, але Жан з огидою відняв їх та потер одна об одну.

– Маришка, спроси у нашего гостя: так он согласен освещять нашу святую борьбу в своих парижских новостях? – ляпнув неупізнаний командир.

– Пане Віжане, товариш полковник цікавиться: чи будете Ви писати про нашу героїчну боротьбу на Донбасі у своїх ЗМІ? Якщо так, то ми готові продемонструвати деякі аспекти...

«Господи! Де вони її взяли? Англійську знає, але ця поведінка й дурні слова, так наче намагається розумною виглядати» - подумав Жан і навіть посміхнувся. Звідки ж йому знати, що у цих недовчених осіб була просто манія, при їх обмеженому розумі, користуватися незрозумілими словами? Звісно це ми всі пережили нещастя під назвою Вітя Янукович. А французький репортер Віжан сидів та не розумів: якого біса він спілкується з подібною наволоччю й де все-таки «Сивий»? Якось же треба дізнатися: чи він живий та в якому стані знаходиться?

– Так, я готовий розібратися: що тут у вас і до чого. Але для цього мені потрібен мій кейс та трохи аспірину, – кивнув журналіст і «полковник» зі своєю розмальованою секретаркою радісно зітхнули.

Прийшов лікар. Він доволі професійно позаглядав Жану в очі та покрутив дзеркальцем, потім обмацав голову й відрапортував своєму господареві, що у гостя має місце незначний струс мозку, але в принципі, товариш готовий до виконання своєї роботи. Можна подумати  репортер колись рахував: скільки йому констатували тих струсів? Гіршим було, що на рукавах одягу лікаря Віжан помітив висохлу й свіжу кров. Звісно, він міг допомагати пораненим, але чомусь в очах цієї людини досвідчений журналіст побачив не співчуття, а скоріше холодну й цинічну жорстокість. З іншого боку: чого ще можна чекати від лікарів? Жан їх боявся й ненавидів.

– Доктор, наш гость просит аспирин. Организуйте немедля, – скомандував «полковник», але Жан запротестував:

– Е, ні! У мене алергія на багато ліків. Мені потрібен мій кейс. Я маю свої.

– Товарищ репортер никому не доверяет? Может и правильно. Мариша, принеси.

Коли у Віжана в руках вже був його саквояж,  весь в пилюці, чоловік дістав аспірин, а потім підійшов і сам набрав у склянку води з-під крана. Звісно вона була гидкою, але точно без препаратів, що вже могли знаходитись у пляшці його води з кейсу. Цьому Віжана навчили багаторічні відвідини ось таких «чарівних» місць, що регулярно притягували його, але часто несли смертельну небезпеку.