Розділ 12. Невиліковний екстрим

Паризький красунчик не був би собою, якби миттю не відкоригував поставлені перед ним завдання, на свій лад. Тепер Віжан розумів, що Донецького аеропорту більше не існує й довго перечитував відгуки про його героїчну оборону українськими Кіборгами. Але з сонячного Парижа все це виглядало якось нереалістично. Жан взяв до рук осінню куртку, свою щасливу дорожню валізу й вилетів до Харкова.

Йому страшенно хотілося зателефонувати Лілі та сповістити, що скоро вони зустрінуться, але ж не дивно, що француз був невиправним прихильником романтики й сюрпризів. Тому зупиняв себе, як міг й поки просто з’явився в редакції обласної газети,  десь під вечір.

Журналіста Віжана зустріли стримано, але перекладача виділили й він супроводив гостя до готелю. На жаль готельний номер був не такий розкішний, як у столиці, але теж гарний. Тільки тут у репортера не планувалась зустріч з його прекрасною Лілі, тому до зручностей та дизайну йому було абсолютно байдуже. Жан попрохав помічника замовити йому в номер піцу й каву та відпустив до ранку.

Вночі закоханому репортеру снилася його Лілі. Вона кликала до себе й чомусь змахувала слізки, а він намагався дотягнутися до жаданої красуні, але не міг. Слава Богу, що тепер в його сни приходила чарівна жінка, а всі примари далекої лівійської пустелі геть зникли з його голови.

Вранці під готель підігнали старенький Джип, з водієм років сорока п’яти, але він знав англійську й тому перекладач залишився вдома, у Харкові.

Скоро чоловіки розговорились і виявилося, що цей пан колишній викладач місцевого вишу, а на сьогодні теж ветеран ООС та ще й активіст так званого «Правого сектора», про який Жан теж дізнався лише цими днями. Репортер трохи розповів водію про свої мандри світом, а той представився Іваном, на прізвисько «Сивий».

Доки вони прямували трасою Іван поцікавився: що саме хоче дізнатися в цих краях його тезка – мсьє Жан та почув у відповідь: «Якомога більше». Тоді він дивно посміхнувся й відповів:

– Бачу Вам, пане, нічого робити зі своїми бажаннями. У нас тут «знати якомога більше» часто погано закінчується. Тому заїдьмо до Слов’янська, адже це славнозвісний край. Поговорите там з місцевими, хоча за цей час вони вже призабули, що робилося в 2014-му. А потім їдьте собі додому. Така Вам моя порада.

– Оце вже дякую, але НІ! Не для того я прилетів з теплого романтичного Парижа, щоб ось так просто подивитися на порожні поля та й повернутися до наших пляжів, коли у Вас тут таке робиться, – задерикувато відповів чоловікові Віжан. Від доволі неспокійних розмов у журналіста вже прокинулась невиліковна тяга до пригод. Це в ньому було щось на кшталт: запаху крові для хижака. І тому він, звісно, спочатку згодився поїхати до того Слов’янська.

У місті Жан не встигав нотувати інформацію в записник, та вже кілька разів вмикав зарядку свого телефона, адже писав він просто без кінця.

Як виявилося, невеличке місто з залізничною станцією та десь сотнею тисяч жителів, у 2014 році пережило захоплення бойовиками, котрих у російських ЗМІ називали «повстанцями» та «добровольцями». Ці назви майоріли скрізь у репортажах, які Жан переглядав ще вдома, коли готувався до поїздки сюди.

Але місцеві жителі розповідали все зовсім інакше. Як пережили кілька штурмів, під час визволення Слов’янська. Як бойовики стратили активістів того ж таки «Правого сектора», показували масові поховання мирних громадян і Жану наразі здавалося, що відучора він посивів набагато більше, ніж тоді, коли його тримали в клітці посеред африканської пустелі.

Адже там було зрозуміло, що вся та міжконфесійна боротьба місцевих племен не закінчиться ніколи й виглядає як поганий серіал, з періодичним кровопролиттям, до якого звик весь цивілізований світ. Але тут, не так далеко від неймовірно прекрасного міста, де живе його чарівна кохана жінка, відбувається страшне. І коли б його не потягнуло до нової зустрічі з Лілі – Жан навіть не дізнався б про всі ці жахіття.

Ввечері Іван запропонував переночувати в однієї знайомої жінки й вона нагодувала чоловіків домашніми смаколиками, доповнюючи новинами. Вона розповіла про зраду місцевого мера, що тепер забігла невідомо куди. Та дамочка підтримувала російське вторгнення і зустрічала нелюдів з хлібом-сіллю, хоча раніше часто ходила у вишиванці, й коли б не з’явилися ті її «друзі» - люди продовжували б вважати її представницею влади.

Спати господиня вклала чоловіків у доволі пристойних ліжках і Жан, що звик інколи ночувати де завгодно – на диво добре виспався. За минулий день він зморився так, що вже точно трохи хотів повернутися до теплих пляжів Парижа, але після всіх неймовірних новин, які він встиг почути, зворотного шляху Віжан для себе не уявляв! Він просто зобов’язаний був тепер побачити й почути якомога більше, щоб потім висвітлити все це уже не в статті, а в цілій серії репортажів та циклів.

Ранком гостинна українка нагодувала чоловіків свіжими пиріжками, напоїла молоком, дала в дорогу цілу торбу теплих пухких смаколиків і два Івани, різних національностей, але впевнених у торжестві справедливості на землі – вирушили в бік лінії розмежування.

Дарма «Сивий» вмовляв Жана не пертися на очі до бойовиків та Віжан був невблаганним. Вони, без зупинки, проїхали Бахмут й опинилися на дорозі, що тут іменувалася «транспортним коридором». Вже кілька разів репортер чув щось схоже на вибухи, але думав, що то йому мариться. А запитувати було якось не з руки. Та коли вибухи стали сильнішими – Віжан усвідомив, що це не кіно й запитав: