Розділ 10. Зомбі кохання

Невблаганний рух ділового світу скоро розлучив новоспечене Кохання. До невпізнанності натхненна Лілія Святославівна повернулась до своїх студентів, а Жан Віжан – до скляної комірки та проникливих сторінок звіту про подорож до Української столиці.

Звісно він не писав про свої неймовірні почуття, що накрили його п’янкою непереможною хвилею. Але й не намагався приховати дивного шаленого погляду та весь час наспівував різні мелодії кохання. Його проникливі колеги тільки посміхалися й розуміли, що там у Києві, з Віжаном сталося щось дуже особливе.

Спочатку мсьє де Бежар мовчки знайомився з повним текстом статті про скіфське золото. Зрідка він утаємничено поглядав на Жана, що весело крутився в кріслі навпроти, а коли дочитав - поцікавився:

– Це все?

– Так! – з подивом примружив погляд неперевершений талант. – Хіба там чогось не вистачає, мсьє Анрі?

– Віршів про Київ. Ну, як же? Ти полетів з побитою головою й такий байдужий до всього світу, наче неживий. А з України нам повернули якогось іншого Віжана, зовсім не того, котрого я відправляв. Пане, Ви хто? Поверніть нам старого Жана, – жартував головний редактор і був впевнений, що йому репортер щось таки та розповість. Не будь він французом, що страшенно полюбляє романтичні історії!

Але Віжан лише щиро розсміявся, доволі дивним як для нього сміхом, та просто підійшов ближче до шефа. Він відкрив галерею з фото й мовчки почав демонструвати де Бежару їх численні знімки з Лілі. Неповторні види Києва доповнювали блаженно сяючі очі закоханої парочки й там уже нічого було коментувати...

– Бачу, ти її знайшов. Жінку, що витримає твій шалений потяг до професії та пригод. Хто це, Жане? – запитав щасливий за підлеглого редактор.

– Її звати Лілі. Це дочка професора Кошеля і, думаю, в недалекому майбутньому моя наречена. Мсьє Анрі! Я не знав, що вона існує на землі, моя неповторна половинка... Якби ж Ви тільки чули: яка вона розумна. Поруч з нею я спочатку відчував себе неандертальцем, але вона подарувала мені знання і можливість бути повноцінним та потрібним їй...

– Матір Божа, Жане, це вже точно не ти! Або повернись на землю, або я відправлю тебе писати колонку про театральні події та конкурси. Де це видано, щоб мій цинічний і вдумливий міжнародник говорив такими словами? ...Молодець! Я дуже радий за тебе, хлопче, – постукав його по плечу де Бежар.

– Мсьє Анрі, я навіть не знаю: як дякувати Вам за це відрядження? Чи точніше сказати подорож у світ мрій і безмежного кохання. Ви праві: я повернувся живий! Вона показала мені, що є величний, насичений красою світ. Не повірите, я був з нею в їх Національній опері. Таких голосів я не чув ще зроду-віку...

– Та все я вже зрозумів! Перестань, бо відправлю на медичне обстеження. Ти ж там нічого забороненого не приймав? – знову жартував головний редактор.

– Спочатку НІ. Лілі теж була дуже нещасною в особистому житті. Нещодавно розірвала давні й складні стосунки та мала спустошену душу. Але поступово наша тяга одне до одного наростала і в останні дні ми не могли повірити в те, що відбувається. Я й зараз хочу до неї...

– Це легко помітити! Можеш не продовжувати. А ще я радив би тобі тепер носити більш довгі піджаки. У нас же працюють молоді дівчата. Не варто зваблювати їх твоїм збудженим виглядом, – вже відверто потішався над підлеглим досвідчений чоловік.

– Вам би лише приколюватися, босе! А я ось кину все та й полечу до неї назавжди. Що Ви тоді скажете, мсьє головний редакторе? – примружив щасливий погляд Віжан.

– Скажу: щасливої дороги! Жане, ну вирішите вже якось питання. Головне, що ви знайшлися в цьому дикому та нерозбірливому світі. А все інше – справа часу та ваших сердець. До речі стаття неймовірно насичена й професійна. Здогадуюсь, що писали разом?  – оцінив старання парочки керівник.

– Ми все робили разом. Без допомоги Лілі я взагалі б нічого не привіз. А знаєте, як вона мене назвала? Серцем Парижа! Може й так, але я залишив його їй, – відверто шалів журналіст.

– Ну, це як подивитись. Значить ти її серце з собою привіз. Бо навіть у найліпші часи я таким натхненним тебе зовсім не пам’ятаю. Виходить і я вдячний дівчині, що маю перед собою перенасичену творчу особистість. Та йди вже телефонуй! Я ж бачу, що вертиш телефон у кишені. Добре, що ти таким повернувся, Жане, – задоволено поклав у теку роботу закоханих мсьє де Бежар і млосно зітхнув.

– Дякую, мсьє Анрі! Я швиденько, а потім піду попрацюю над тими проєктами, що до поїздки залишив без уваги. Там теж знайдеться багато цікавого. Принаймні тепер! – жартома відчинив спиною двері журналіст і зник, а де Бежар лише задоволено кивав головою й посміхався, що подорож  до Києва перетворила його кращого репортера у відвертого зомбі кохання та мрій.