Розділ 9. Зоряна ніч

Зрозуміло, що в інтуристі на ресепшні не мали звички натякати своїм гостям: «З дівчиною лише до одинадцятої». Тому Віжан та Лілі безперешкодно зайшли до його люксу.

Жан допоміг їй зняти пальто й обережно повісив до шафи. Потім супроводив гостю до вітальні та дивним, як для тридцятирічного француза, голосом школяра запитав:

– Я можу запропонувати Вам мартіні з льодом?

– Буду вдячна, – вимовила Лілі й теж почувалася, як наречена на виданні.

Жан миттю організував легку випивку та подав гості:

– Яка зоряна ніч за вікном. Вона схожа на Ваші очі, Лілі. Я хочу випити за них.

– За зорі? – посміхнулася красуня. Він кивнув:

– За зорі, за це казкове місто й за те, що ми з Вами зустрілися. Коли я вилітав, то навіть не думав, що зі мною станеться стільки неймовірного. А потім Ви з’явилися під червоними стінами університету і я вперше зрозумів, що точно мав опинитися саме там.

– Жане, Ви казали, що не відчуваєте себе живим. Але це не так. Зараз Ви говорите дуже щиро й проникливо і я теж оживаю з Вами. Дякую! – вона доторкнулася до келиха й трішки відпила. Віжан розумів, що дочекався жаданої миті та ще не наважувався зробити перший крок.

Що як вона образиться та відмовить? Це ж не дівчинка з бару, а чарівна леді, розумна й неповторна. Скаже своє «ні» та піде геть. Але ж навіщось вона прийшла з ним до номера?

«Та що це з тобою, дурню? Мабуть, таки дикуни відбили в пустелі щось цінне? Е, ні! Здається все на місті й працює...» - бігали думки під його пишною шевелюрою, й чоловік взяв з рук гості випивку та поставив разом зі своєю на стійку поруч.

Потім він мовчки запитав очима її згоди і вперше тихо доторкнувся губами до вуст жінки. Ліля не відсахнулася. Вона тяжко зітхнула й потягнулася ближче до нього. Красивий щирий поцілунок наповнив обох своїм теплом та лише тепер Віжан спробував обійняти київську принцесу.

Він відчував як Ліля обережно оповила руками його стан і пригорнулася всім тілом. Жан з подивом розумів, що вони дійсно рідні. Це було таке незвичайне, давно забуте почуття прекрасного. Наче він опинився в дитинстві, де ще немає ні горя, ні втрат. Де не треба думати, а просто поглинати мрії та сподіватися, що наступна мить буде кращою за попередню...

Йому дуже хотілося, щоб цей поцілунок тривав вічно, але Жан чув, що по її щоках стікають сльози і ввічливо запитав:

– ...Чому?

– А ти не розумієш? – вперше звернулася вона до нього на «ти». – Я не хочу більше нічого, лише щоб ти був поруч. Так добре, як у дитинстві колись...

Тепер всередині Віжана заворушилось щось гостре й зробило боляче. Але ж він точно плакати не міг, хоча й не відмовився б.

– Ні, я розумію. Ми й справді рідні. Адже ти промовила мої думки, Лілі. Не плач, я буду поруч з тобою. Не знаю як і коли, але точно буду, бо теж хочу саме цього, – прошепотів він, протер її мокрі щічки та знову припав до медових вуст красивої жінки.

Високе київське небо в мерехтливих зорях ще довго заглядало у вікна готелю, але двоє дорослих, донедавна страшенно самотніх людей вже точно знали, що щастя на землі існує, а вони – його невід’ємна світла частина.

Лілі ніжилась в тихих обіймах Жана й посміхалась такою солодкою посмішкою, яку не пам’ятала за собою взагалі. Бідолашна молила час хоча б трішки зупинитися, щоб ранок настав якомога пізніше. Вона зовсім забула про своїх студентів, про їх заліки й про тата, який сьогодні повинен читати лекції у неї на факультеті. Все це було у якомусь іншому житті, не з Нею і не з Ним...

Та й Жан, що прилетів до Києва на декілька днів у звичайне службове відрядження, тепер був розгубленим і не уявляв, як йому просто повернутись до Парижа?

– Жане, це наче сон... Прекрасний, але такий у який важко повірити. Що мені робити, коли ти полетиш? Я ожила у твоїх обіймах і тепер вразлива, наче дитина та всього боюся, – почув журналіст її щире зізнання.

– Лілі, це не сон. Я сам зовсім інший тепер. Того порожнього створіння більше не існує. Ти наповнила мене блаженним змістом. Я відчуваю себе одним великим серцем, що радісно пульсує у твоїх ніжних обіймах. Ти ж це теж відчуваєш, – прикрив від насолоди очі Віжан.

– Так, відчуваю. Серце Парижа, що спустилося до мене з небес і хоче знову розтанути, – ображено прошепотіла Лілі.

– Так поетично мене ще ніхто й ніколи не називав! Мені дуже подобається, все що діється з нами. Моє серце тепер належить лише тобі. Дай мені гарантії, що не забудеш наш сон, – натхненно вимовив він й легенько доторкнувся пальцями до її підборіддя та підняв личко Лілі ближче до своїх губ.

– Гарантії? Добре. Всі, які тільки захочеш, – захмеліли очі жінки, скореної його коханням.