Розділ 8. Казкова царівна

Ввечері Лілі повела Жана до оперного. Вже кілька днів він милувався нею в діловому вбранні, але коли зняв з жінки пальто у вестибюлі театру,  то втратив дар мовлення. Тепер Віжан зрозумів, що до неї краси він не бачив взагалі. Приталена чорна сукня й нитка перлин, яка погойдувалася на її тоненькій довгій шиї, миттю звели Жана з розуму й він забув про манери.

Потім кинувся за номерком в гардеробну та тихо взяв супутницю під лікоть, не торкаючись її руки. Ніжні вечірні парфуми та акуратно складене в скромну зачіску довге волосся Лілі створювали образ казкової царівни. Здавалося, що вона вже спустилася зі сцени й непотрібно ніякого спектаклю, просто хочеться дивитися на неї, забувши про все навколо.

Вони сіли серед почесних гостей на балконі. Адже Лілі продовжувала підкоряти французького репортера щирою гостинністю та обирала найкраще. А Жан панічно шукав у голові відомі йому правила поводження в таких місцях, щоб не осоромитись перед сліпучою красою, й тому нагадував зараз скутого підлітка. Звісно прекрасна жінка відчувала його переживання і лише скромно посміхалась та пропонувала звичайні театральні інструменти: бінокль, програмку й тиху розповідь про історію Національної опери.

«Запорожець за Дунаєм» Жан подивився з неймовірним захопленням. Він  не міг відірватись від колоритного вбрання акторів, гарних декорацій, а ще його потрясли насичені й професійні голоси виконавців. Інколи здавалося, що це дійство створене якимось штучним інтелектом, бо живі люди не можуть так красиво співати. Але ж все відбувалося перед його очима, а ще божественна красуня сиділа поруч з ним й натхненно вбирала всі звуки опери.

Коли, після спектаклю, вони вийшли на вулицю переповнену емоційними людьми, Жан поцілував Лілі ручку й сказав:

– Дякую, мадмуазель Лілі. Цього вечора я не забуду вже ніколи в житті та обов’язково напишу велику статтю про київську Національну оперу й неймовірну гру акторів. У мене вдома є безліч театрів, але це дійство запало мені в душу. А ще... Ви сьогодні особливо прекрасна. Хоча це неправильний вислів, адже прекрасна Ви завжди, з ранку й до вечора.

Француз ледве стримався, щоб не сказати їй про ніч. Але ж це були лише його мрії, бо він не знав її вночі.

– Дякую Вам за компліменти, мсьє Жан, – якось офіційно заговорила Кошель і репортер зрозумів, що перейшов заборонену межу.

– Я перепрошую, Лілі, але це були не компліменти, а чистісінька правда від усієї моєї французької душі. Кажуть, що ми безвідповідальні й дуже вітряні хлопці. Та це не завжди так, адже наразі я говорю серйозно й щиро. Тільки, якщо я порушив заборонене, ще раз перепрошую...

– Ой  перестаньте, будь ласка, Жане! Це я інколи  буваю на диво цинічною й сухою та зовсім не відчуваю, що жива. Той  клятий заслужений артист забрав з мене все добро і я навчилася захищатись навіть від хорошого. Зовсім не розуміюся вже на звичайних людських почуттях. Тому це я повинна у Вас перепросити.

– Що ж, прекрасна Лілі! Будемо вважати, що ми перепросили одне в одного, а тепер я хочу запросити Вас на вечерю, ось тільки не знаю куди. Оберіть на свій чарівний смак якесь достойне Вашої краси місце. Ми посидимо й знову поговоримо про наші країни, культуру, мистецтво, навіть про особисте. Бо я так розумію, що ми з Вами у своїй душевній самотності дуже схожі й страшенно боїмося, хоч на мить, впустити в заборонену зону іншу людину.

Тепер Лілія посміхнулася дуже сумною посмішкою та відповіла:

– Ви проникливо мислите, Жане! Настільки точно й прицільно дали визначення нещасній жінці. Для цього потрібна неабияка спостережливість і світлий розум.

– Взагалі-то я говорив про себе, – сумно зізнався французький красунчик та благав Бога, щоб ця розмова між ними продовжувалась у подібній площині сьогодні, завтра, вічно...

Лілія Кошель запросила свого гостя до вишуканого ресторану в районі Бесарабської площі. Якось татова колега відзначала тут своє сімдесятиліття. Страви тоді подавали надзвичайно смачні й Лілі дещо запам'ятала та хотіла якось ще зайти. Але не було ні відповідної компанії, ні приводу. І ось сьогодні здається саме той випадок, коли висока кухня стане в пригоді.

У закладі продовжувала панувати затишна атмосфера і з неповторними блюдами Ліля вгадала. А вже розмова, що почалася на вулиці, за столиком продовжилась душевна й особлива.

Жан більше не хотів і не міг тримати в собі бажань та першим почав відверто загравати. Він взяв її за руку й сказав:

– Лілі! Я всього-на-всього син акторів та волочуся світом в пошуках сенсацій, тому мені до Вашої краси й розуму, як до сонця. Але залишити непомітним те, що за ці дні я відчув до Вас, уже не вийде. Я не той моряк, що має по жінці в кожному порту. В мене взагалі нікого немає. Мій шеф каже, що я одружений на роботі й часто лає мене за це. Він гарна людина й давній друг нашої родини, хоча родини в мене теж немає. Батьки загинули доволі давно в авіакатастрофі. Та я вже якось звик бути на самоті. Ось тільки тут моє серце відчуло, що Ваше серденько – мені рідне...

Увесь час, упродовж його сповіді, Лілія сиділа опустивши засоромлений погляд, наче їй сімнадцять. Бідолашна жінка так давно не чула на свою адресу подібних слів, що забула про власну жіночність. Тому зараз слухала зізнання репортера та не розуміла, що повинна йому відповісти.

– Лілі, я знову перейшов заборонену межу? Скажіть мені хоч щось, – попрохав француз.