Розділ 7. Чарівний гід

Наступний день виявився насиченим. Зранку вони побували в Печерській Лаврі, в музеї історичних коштовностей і Жану наразі здавалося, що він школяр, бо майже не здогадувався про красу та дивовижну велич країни, зі старовинною історією й шедеврами світового рівня.

Не дивлячись на те, що журналіст неодноразово вже бував в Україні, з соромом зізнавався собі, що знав про цей неймовірний край лише як батьківщину відомих боксерів. Пам’ятав, що тут була проголошена Незалежність та виготовляли кілька всесвітньо відомих брендів смачної горілки.

Віжан тихо слухав свою супутницю і все більше розумів, які мізерні його пізнання. Тому зі своїм репортерським азартом вже настирливо розпитував у Лілі про все, що його цікавило.

А цікавило Жана з нею все!  Він фотографував вулиці й каштани, фонтани й будівлі та весь час писав на диктофон її насичені й грамотні розповіді. Він вже піймав себе на думці, що зі сказаного майже нічого редагувати, бо як викладала інформацію ця прекрасна жінка, сам він зроду не написав би. «Ото підфортило!» - щиро подумав журналіст.

Віжан уважно перевірив: чи все правильно занотував про шедеври з колекції, заради якої сюди приїхав. Ще і ще раз передивився якість знімків знаменитої золотої пекторалі та відчайдушно ховав у собі страшенну втому від мандрівок по залах музеїв.

Як істинному французу, йому вже страшенно хотілося десь розважитись. Але чарівна Лілі, здавалось, не знала втоми! Коли вона говорила про свою роботу, її неймовірні очі палали такими вогнями, що Жан піймав себе на думці про земну половинку. Адже в цих розповідях про цінні знахідки вона розчинялася так само як він у своїх карколомних мандрах та репортажах. Вони обоє були божевільно закохані кожен у свою професію. Тому Віжан мовчки поглинав пристрасть Лілі й нізащо не наважився б її спинити.

Та ось невтомна жінка все ж згадала про звичайну гостинність і винувато призупинила потік професійних емоцій:

– Перепрошую, Жане! Певно я зовсім замучила Вас своїми розповідями. Ви ледве на ногах тримаєтесь, а я поводжуся занадто егоїстично. Вам нудно зі мною?

– Та що Ви, Лілі! Я таку закохану у свою справу людину ще ніколи не зустрічав, принаймні серед жінок. Зазвичай вони люблять лише себе та шопінг. А Ви унікум! Хоча знаю я одного блаженного, який марить тільки роботою. Знайомтесь: він перед Вами. Хоча я схиблений на подорожах світом і бажано там, де гаряче. Саме таке мене приваблює найбільше. Якщо матимете бажання й час – я з радістю розповім Вам про свої захоплення. Ось не так давно побував у одному «чудовому» місці, де мало не позбувся голови. Та вибрався й не шкодую, бо іншого життя не уявляю.

– З радістю послухаю Вас, Жане. Зайдімо сюди. Я пригощу Вас справжніми українськими стравами та уважно слухатиму Ваші історії.

Наразі парочка знаходилась посеред Андріївського узвозу й Лілія вже приготувала йому розповідь про іншу історичну будівлю, але репортер повернув її на землю:

– Я згоден, Лілі. Кажуть, що Ваші фірмові українські страви найсмачніші у світі.

– Жане, але ж це кажуть українці, які довго не були вдома. І коли повертаються, то наш український борщ, галушки, чи котлета по-київськи здається їм витвором кулінарного мистецтва саме тому, що це призабута часточка їх душі. Але я спробую не розчарувати Вас також. Прошу!

Коли вони пообідали й Жан встиг розповісти кілька своїх захопливих історій, він вже точно знав, що закоханий в Україну, її кухню та в прекрасну Лілі.

Далі вони гуляли Володимирською гіркою й Жан не стримався та попросив:

– Не сприйміть це за нахабство, Лілі, але я дуже хотів би побувати з Вами ще в одному Київському музеї.

– Якому? – миттю відреагувала ввічлива Кошель.

– Вашій Національній опері. Я вже неодноразово туди збирався, але весь час не встигаю потрапити. Ви можете мені в цьому допомогти? – звабливо посміхнувся він, а жінка оцінила тягу репортера до прекрасного та відповіла:

– З радістю! Тим більше, що це мені простіше-простого.

– Ви затята театралка? – поцікавився Віжан.

– Можна й так сказати. Мій колишній чоловік - заслужений артист України. Ось тому я й театралка. Та, слава Богу, він працює не в оперному.

– Слава Богу, що не співає, а лише грає на сцені? – наївно допитувався Віжан.

– Слава Богу, що коли ми підемо до оперного, я його там точно не побачу. Ми не так давно розлучились, тому бачити його мені хочеться менше за все на світі, – тяжко зітхнула Лілі, а в журналіста на душі стало так гарно, що він почув музику й без відвідин театру.

– А чому саме, Ви віддаєте перевагу: опері чи балету? Я подивилась в репертуар та можу наразі запропонувати істинно українську оперу «Запорожець за Дунаєм» або балет «Весілля Фігаро», хоча його Ви точно бачили у себе вдома, – впевнено сказала Лілі й Жан тихо почервонів.

Звісно він часто бував у кабаре-театрі Мулен Руж, полюбляв грати в боулінг та більярд, але ні Фігаро, ні Лускунчика вдома - в очі не бачив. Ось коли люди б’ють одне одного камінням чи палять на вулицях авто - це Жану близьке й зрозуміле. Та поруч з цією розумною красунею він згодиться на що завгодно.