Розділ 6. Скіфське золото

Жан з професором довго говорили про золото та таємниці Чорного моря, з альтернативною назвою «Скіфське золото». Про те, як спочатку було сформовано п’ять українських музеїв. Один у Києві, а чотири в Криму. Жан дізнався, що там було понад дві тисячі артефактів, які потім потрапили до Німеччини, а вже в 2014 році були перевезені до Амстердаму й тепер навколо цього надбання історії точаться такі баталії, що їм кінця не видно.

В цікавій розмові закінчився весь неймовірно смачний індійський чай і Жан не помітив, як кілька годин пролетіли наче одна мить. Коли Віжан виключив диктофон, надворі вже смеркло. Він розпрощався з професором та попросив дозволу на відвідини музеїв з експонатами. Пан Кошель був щедрим господарем і пообіцяв у гіди свою доньку, й репортер з радістю погодився. Він же розумів, що у професора на мандрування визначними місцями Києва немає ні часу, ні сил. А від такого екскурсовода як чарівна Лілі – Жан звичайно ж не відмовиться. Адже він відразу оцінив її інтелект та прекрасну зовнішність.

Журналіст вийшов на вулицю й замилувався осіннім парком, навпроти університету. Там вже загорілись ліхтарі та їх світло чарівно губилося поміж жовтого листя кленів і каштанів. Це було схоже на казку! Віжан мав хист художника й відразу зробив ще кілька вечірніх знімків, а потім хотів пішки спуститися до Хрещатика. Дорогу він знав, але тут почув за спиною знайомий жіночий голос:

– Красиво, правда мсьє Жан?

Репортер радісно повернувся й побачив Лілі. Вона була вже одягнена у довгий білий плащ і тримала під рукою шкіряну теку, звісно з якимись розумними паперами.

– У Вас неймовірно красиве місто, мадмуазель Лілі! – згодився Жан.

– Дякую. Але ж це не комплімент, а чистісінька правда. Інколи я дурію посеред наших гамірних вулиць, але без них свого життя зовсім не уявляю, – щиро зізналася киянка в коханні до рідного міста та поцікавилась: – Вас провести?

Жан розсміявся щасливим сміхом і вперше відчув, що йому з цією жінкою так легко, наче вони давно знайомі:

– Зазвичай так запитують у дівчат чоловіки. Але Вам, Лілі, це страшенно личить і я не маю сил відмовитись від Вашої пропозиції.

– Ось тобі й маєш! Хотіла виказати гостинність, а отримала визначення, наче поводжуся як чоловік. Дякую, мсьє Жан! – пожартувала леді.

– Ні-ні! Пробачте мені, мадмуазель Лілі! Я зовсім не це мав на увазі. Щось я зовсім розгубився у французькій. Мелю несусвітнє, – підтримав жарт він та знову почув:

– Прошу Вас, мсьє Жан, називайте мене просто Лілі. Мені сподобалося таке трактування імені.

– Домовились, Лілі. Тоді навзаєм, будь ласка, називайте мене просто Жаном. Мені таке трактування теж подобається. То куди Ви мене супроводите? – продовжував зваблювати її поглядом невгамовний француз та вже підкорився красуні.

– Я не знаю. А куди Ви хочете? Можемо спуститись на Хрещатик. Подивимось на кольорові фонтани, а потім десь повечеряємо. Бо татків чай сприяє травленню і від нього страшенно хочеться їсти. Чи може то мене студенти завели? Я за сьогодні з ними зморилась й відклала заліки. Все одно ті, що залишились – нічогісінько вже не здадуть. А завтра буду приймати іншу групу.

Віжан слухав цю розумницю й теж відчував себе поруч з нею юним студентом. Ні, зовсім не тому, що жінка була занадто дорослою! Вона була тендітною, наче фарфорова балерина, але ж неймовірно розумною. Таких у нього ще не було!.. І чого це раптом він «приміряє» її в статусі жінки? Ось покаже вона музейні експонати, кілька старовинних вулиць, вид на Дніпро та й полетить він собі до Парижа. А Лілі миттю забуде його, як черговий випадок з роботи. Зрозуміло ж, що у такої красуні є багатий і знаменитий чоловік. А те, що вона не носить обручки – зовсім нічого не означає...

– ...Ви мене зовсім не слухаєте, Жане! Я розповідала ось про цю історичну споруду, корту правозахисники ледве відвоювали у ненажерливих забудовників. Уявляєте, її хотіли знести й побудувати тут ще один торговельний центр. Наче по району мало торговельних закладів, – обурювалась жінка-історик.

– О, перепрошую, Лілі! Я зачаровано слухав Вас. Просто навколо так гарно та затишно, що мені не вистачає оглядової пам’яті й розуму, щоб все це відразу охопити. Прошу Вас: можна я буду фотографувати? Ваше місто ввечері дивовижно прекрасне, – відповів репортер і дійсно його очі зараз були такі яскраві й захоплені всім, що Лілі не могла чинити спротиву.

– Добре, Жане. Ви – гість. Тому ні в чому собі не відмовляйте.

– Ах, Лілі! Це для мене занадто спокуслива пропозиція! – таємниче відповів їй француз Віжан.