Розділ 5. Знайомство

Таксі довезло Жана під готель «Україна». Там йому був заброньований люкс і журналіст піднявся на поверх. В номері було гарно. Віжан вийшов на балкон та окинув поглядом місто. Він вже не вперше відвідував Київ, але наразі від побаченого на душі стало затишно й приємно. Можливо тому, що навколо були красиві споруди, багато дерев в осінньому вбранні та ніякої пустелі й брудних знервованих бойовиків...

Журналіст прийняв душ, змінив одяг та оцінив себе у великому дзеркалі. Наче нічого. Адже не кожен день ідеш спілкуватися з професором мистецтвознавства. Це тобі не знімати, як збуджені люди посеред площі кидаються камінням. Тут треба бути на висоті.

Жан зателефонував і ввічливо почав англійською:

– Вітаю, пане Кошель. Це репортер Віжан. Вибачте, я Вас не потривожив своїм дзвінком?

– З приїздом, пане Віжан. Все добре. Можна Вашою рідною, я знаю французьку, – почув Жан приємний голос літнього чоловіка та вкотре оцінив неперевершену українську гостинність й освіченість цих людей.

– Скажіть, будь ласка, коли можна завітати до Вас на інтерв’ю?

– Та хоч зараз. Беріть таксі та скажіть водію, щоб довіз до університету Шевченка. Я сьогодні буду там цілий день. Коли під’їдете, наберіть. Вас зустрінуть, а я буду чекати.

Жан так і зробив та вже опинився під стінами відомого червоного університету. Він окинув поглядом історичну споруду й кілька разів сфотографував її. Звісно це вже почалась його робота. Хоча репортер і так сфотографував би відому на весь світ Київську альма-матер.

Він зателефонував і скоро назустріч вийшла дівчина, гарна наче яскравий захід сонця. Вона теж заговорила хорошою французькою:

– Ласкаво просимо до Києва, мсьє Жан. Прошу, тато Вас чекає.

– Вітаю! Ви донька професора Святослава? – здивувався він.

– Саме так. Мене звати Лілія Кошель. Я теж тут працюю. Сьогодні взагалі на кафедрі буду допізна. А тато інколи читає лекції випускникам з історії та археології.

– Приємно чути, Лілі, що Ви успадкували татову професію, – вже увімкнув неперевершеного мачо Віжан.

– Ну, майже. Знаєте, моя дисертація якраз на тему, котра Вас зацікавила. Тому скоріше за все ми ще обов’язково зустрінемось. Прошу сюди, – прочинила дівчина двері до кабінету з високими стелажами по стінах. Всі вони були заповнені книгами в дивовижних старовинних обкладинках. «Яка унікальна бібліотека!» - миттю подумав Жан.

За столом сидів сивий чоловік і повністю відповідав визначенню «пан професор». Навіть якби йому одягли шолом чи постригли наголо – він все одно мав би вигляд професора. Жан знову приємно посміхнувся та подав дідусеві для привітання обидві руки. Так він завжди звик виказувати особливу повагу під час знайомства.

Професор відповів взаємністю й посадив гостя в крісло навпроти, щоб було зручно спілкуватись.

– Як долетіли? – стандартно ввічливо поцікавився він, на що отримав відповідь:

– Дякую! Злітали так собі, але в Борисполі приземлилися вдало.

– А Ви жартівник, мсьє Жан. Хочете чаю чи кави? Є тут у мене гарний індійський чай, – розвернувся професор і налив з великого настільного термоса в чашку напій, що миттю заповнив східними пахощами все навколо.

– Дякую, пане Святославе, не відмовлюсь. Бо від різновидів кави вже аж голова болить. А це, здається, щось дуже вишукане.

Лілія подала Жану чашку й спитала:

– Тату, я ще потрібна?

– Донечко, ну це вже як гість скаже, – знову зашкалила ввічливість українця. Та Жан зрозумів, що дівчина має йти й тому відповів:

– Мені дуже приємно було познайомитися з Вами, Лілі. Але не смію відривати від важливіших справ. Ми спочатку з професором трішки поговоримо. А потім, якщо Ваша ласка, мені дуже знадобиться допомога. Я на неї щиро розраховую.

– Перепрошую за поспіх, але у моїх студентів сьогодні залік, – ввічливо приклала руку до грудей прекрасна жінка. – Студенти, знаєте, народ нетерплячий і бойовий. Приємно було познайомитись, мсьє Жан, і до зустрічі іншим разом. Тато покличе.

Ліля вийшла за двері й чомусь піймала себе на думці, що цей приємний чоловік їй сподобався. Ну, він же француз! А ще молодий і гарний та приїхав з країни романтики й мрій. Ось тому склалося саме таке враження.

– Ліліє Святославівно, він у мене конспект відібрав! Скажіть, щоб повернув негайно... – перервав її думки про Францію пронизливий крик однієї зі студенток. А високий чорнявий хлопець махав конспектом у дівчинки над головою та весело сміявся.

– Поцілуєш, тоді віддам! Тільки так і не інакше, Попелюшко.

– Семенченко, перестань, будь ласка. Ну, ви ж не в другому класі. Студенти все-таки й знаходитесь посеред вищого навчального закладу. Негайно віддай Оленці зошита та пішли розповіси мені, що ти знаєш про наскельні малюнки нагорян.

– Чому я, Ліліє Святославівно? Нехай спочатку вона. Я ж бо людина вихована! – хитрував хлопчина.

– Ось бачиш, як швидко закінчився твій запал. Тому віддай дівчині конспект і йди готуватись, а я поки в Оленки залік прийму, – розклала по поличках ситуацію викладачка та пішла до аудиторії.