Розділ 4. Відсутня жінка

Травмований Жан Віжан зайшов до свого скляного кабінету та сів за обіцяне. Дивно, але навіть з легким струсом, його мозок працював наче машина і неповторний влучний стиль написання властивий талановитому журналісту, ніколи не зраджував його. Репортер передивився кримінальну хроніку сьогоднішніх подій, але ніяких нових підказок не знайшов. Тому перевірив власні рядки та заніс шефу на узгодження, як і було домовлено.

Далі він забув, що травмований та легко застрибнув до свого кабріолета й дійсно махнув на один з пляжів Парижа. Там він зняв з голови бинта й стрімко кинувся до води, а плавав Віжан гарно. Після запливу в тілі відчувалась приємна легкість і репортер влаштувався під вільним зонтом. В кінці вересня туристів ставало трохи менше, але осіб прекрасної статі навколо ще вистачало. Чоловік згадав настанови шефа й безтурботно оцінював зграї дівчат, що проходили повз.

Красуні теж не залишали Жана без своєї чарівної уваги та зацікавлено поглядали в його бік. А дивитись там точно було на що. Бронзова засмага лівійської пустелі неймовірно личила до його яскраво блакитних очей. Довгі пухнасті вії, під які він частенько ховав свій принадливий погляд та шовкові чорні брови, що звабливо розлітались в різні боки – могли привернути будь-чию увагу. Але тридцятирічний шатен модельної зовнішності тільки скромно поправляв волосся, з першим вкрапленням сивини й навіть не думав про конкретику відносин.

Журналіст попив фруктових коктейлів, зустрів на пляжі захід сонця, а потім завів свого безвідмовного залізного коня та й подався додому. Жан був дитиною акторів, що працювали в кабаре-театрі Мулен Руж. Але життя батьків обірвав політ в один кінець, коли вони якраз летіли на відпочинок. З того часу Віжан не любив відпочивати й страшенно ненавидів слово «відпустка». Та від батьків йому залишилась хороша квартира на вулиці Прованс. І зараз він з насолодою релаксував у ванній. Від сьогоднішньої травми голова ще трохи боліла, але ж це було ніщо в порівнянні зі стусанами, якими нещодавно частували його охоронці клітки посеред пустелі в Північній Африці.

Останнім часом все відбувалось якось стрімко й несподівано. Раніше він спокійно катався Європою та писав репортажі про зустрічі високопоставлених осіб чи деякі незначні інциденти. А потім йому запропонували оту поїздку в гарячу Лівію й Жан миттю вчепився в небезпечну подорож. Він кинув дім та й помчав до нових пригод, які ледве не закінчились мандрівкою до батьків, на небеса. Але ж обійшлося і репортер зовсім не хотів знову сидіти вдома та втикати в телевізор на стіні. Величезну панель Жан вмикав лише тоді, коли треба було досконало передивитись відзнятий матеріал. Бо серіали й телешоу викликали в нього відразу, а новин він вже надивився років на двісті вперед, хоча сам невтомно їх створював.

Коли чоловік відчув під собою улюблений пружний диван, він миттю відключився. Спочатку йому снився сон про гарячу пустелю й лівійських дикунів, що носяться зі зброєю заради розваги. Уві сні Жан здригався та рипів зубами, але потім стих і мабуть, побачив сьогоднішніх засмаглих дівчат. Він мирно посміхався й виглядав справжнім чарівним мачо, тому було неймовірно шкода, що поруч відсутня жінка...

Вже пізно ввечері, після відвідин улюбленої бургерної, ситий і задоволений Віжан отримав дзвінок від шефа.

– Мсьє де Бежар? Чому Вам не спиться в такий час? Щось не так з репортажем? – здивувався журналіст.

– Та ні. Твій текст вже пішов у набір для завтрашнього номера. Жане, я пам’ятаю, що обіцяв не чіпати тебе кілька днів, але в мене виникла невідкладна справа.

Як завжди, коли Віжан чув від боса ці слова, у нього всередині спрацьовувала невидима катапульта й він нетерпляче виголосив:

– Мсьє Анрі, прошу Вас, не тягніть кота самі знаєте що.

– Я так і думав. Тоді слухай. Тут мені декілька хвилин тому підкинули справу. Тобі такі не подобаються, але краще про це теж ніхто не напише. Хочу викласти в нашому виданні правдиву статтю про скіфське золото та тих, кому ж воно все-таки належить? А для цього треба летіти до України. Я вже чую твою відмову, – зітхнув де Бежар та він помилився.

– Чому ж відмову? Босе, я залюбки візьму в роботу цей репортаж, – впевнено відповів йому Жан Віжан.