Розділ 3. Він

Секретарка головного редактора одного відомого Паризького видання, мсьє Анрі де Бежара, просто влетіла до його кабінету й скрикнула:

– Шефе, Ви тільки подивіться що там робиться на площі Республіки! Але я навіть не про це... Тримайте телефон, Вас терміново...

– Мадмуазель Колєт! Чого Ви завжди так імпульсивно реагуєте на новини? Ви ж не перший день працюєте в пресі? – спокійно пронизав очима дівчину бос, сидячи у своєму високому кріслі.

– Та візьміть же, будь ласка, слухавку! – аж пританцьовувала дівчина й навіть не збиралась заспокоюватись.

– Добре, вже добре! – поклав на спеціальну підставку на столі свою улюблену сигару де Бежар. – А хто це?

Але Колєт лише мовчки похитала голівкою й подала телефон так, наче на іншому кінці був сам президент.

– Слухаю! – спокійно відізвався керівник. – Що? Якого біса ти туди поперся? Ти ж у відпустці, чорт забирай!

Дівчина відійшла вбік та лише ствердно закивала головою:

– А я Вам про що, босе? Чого ти така імпульсивна?

Де Бежар навіть встав. Його огрядне тіло, в гарному дорогому костюмі зараз знервовано сіпалось, бо він кричав:

– Жане, в останній раз тебе питаю: що ти там забув? Чому взагалі не засмагаєш десь на пляжі в Сен-Тропе? Тобто, все уже в порядку? Не розумію. А, тобі вже надали медичну допомогу! Бери таксі й щоб духу твого там не було, чуєш?

Головний редактор знову звалився в улюблене крісло та збуджено додав:

– Колись він мене доб’є. Ну чого, питається, не відпочивати? Тільки-но виліз з того світу й знову його тягне до біди.

А мав на увазі керівник популярного Паризького видання те, що його кращий журналіст-міжнародник Жан Віжан кілька днів тому повернувся до Франції з гарячої Лівії. Деякий час успішний репортер передавав звідти цікаві новини, що завжди були ексклюзивними й рейтинговими, аж доки не потрапив у полон.

Йому пред’являли якість неймовірні звинувачення та навіть обіцяли публічну страту, в прямому ефірі. Але доля виявилась прихильною до Жана і його, та ще кількох громадян Франції, скоро обміняли й повернули на батьківщину.

Та людина, що звикла регулярно ризикувати життям, не вміла довго відпочивати. А ще Жану «пощастило» з’явитись у рідному Парижі в ті дні, коли по всій країні знову прокотилися масові заворушення. Зіткнення протестувальників супроводжувались підпалами автомобілів та знищенням магазинів і шалений любитель свіжих та гострих новин відразу забув про свій відпочинок. Виходило, що цей божевільний, на свій ризик, поїхав відзняти новий репортаж?

Там, у дикій пустелі життя було страшне, але ж і вдома він бачив сьогодні тяжкі речі. Люди кидали камінням в правоохоронців, а ті після марних вмовлять запускали сльозогінний газ, утихомирювали самих злісних порушників правопорядку гумовими палицями та волокли до спецтранспорту...

Жан так захопився зйомкою, що не помітив добротної каменюки, запущеної в його бік. Врятувала репортера улюблена стара камера, що побувала з ним в багатьох місцях світу. Та от сьогодні взяла на себе кусок бруківки й розлетілась на друзки. Але якби не ця «вірна подружка», Жану  не відбутися б легким струсом мозку та кривавим синцем.

Коли Віжан, з професійно перемотаною головою зайшов до свого шефа, де Бежар підвівся йому назустріч та знову взявся за перевиховання підлеглого:

– Ну, красунчик, нічого не скажеш! Жане, чого тебе завжди несе туди, куди не просять? Я тебе туди засилав?

– Та наче ні, мсьє Анрі. Я сам поїхав забрати стару камеру з ремонту. Є в мене там один спеціаліст. Тепер таких уже не ремонтують, а вона зі мною майже з перших днів була. Я віддав йому ще до відрядження в Лівію. А зараз поїхав, щоб забрати. Дивно, але він її таки відремонтував. Я ж не знав планів протестувальників. Ну, а вже як знаходився поруч, та ще й з камерою – чому ж не відзняти? Відправили б молодняк, то вони назнімали б! Наразі камеру, звичайно жаль, та вона мене рідненька врятувала. Тільки репортаж зіпсований. Я ходив до наших талантів у підвал, але вони запевнили, що відновити не вийде. Та не біда, я й так напишу.

– Дивне ти створіння, Жане! – невдоволено закивав шеф. – Просять же відпочити, а в твоїй голові крутиться лише робота. Чому ти, наприклад, не заведеш собі дружину? Ну, чи хоч дівчину якусь для розради?

На останній фразі свого боса журналіст щиро розсміявся й сказав:

– Та немає на світі такої жінки, щоб витримала мій характер. Я вже пробував декілька разів, але ж нічого не виходить, бо одружений я виключно на роботі. Хіба це погано, мсьє де Бежар?

– Уяви собі, що погано! Ось дивись: у мене на столі фото дружини й онуків. А в тебе лише побита голова та порожній репортаж. Жане-Жане, життя воно ж не вічне? Думай про це хоч інколи.

– Дякую, мсьє Анрі! Я спробую, але повірте, нічого з того не вийде. А репортаж? У мене порожніх не буває! До вечора я подам Вам на затвердження матеріал і можна буде верстати в завтрашній номер. Піду попрацюю?

– Та йди вже, пищи, що обіцяв. А потім, щоб кілька днів я тебе взагалі не бачив! Горе з ним... – буркотів вслід невтомному підлеглому мсьє де Бежар.