Розділ 2. Вона

А його вигнанка, чи точніше – викладачка факультету історії й археології Лілія Кошель вже зайшла до іншого старого двору на вулиці Лютеранській.

Цей двір вона знала з народження, тобто з тих самих часів, скільки себе пам’ятала. Та здавалося це місце зовсім непідвладне часу. Ну, може будинок перефарбовували кілька разів, та спилювали гілки старих дерев. Але за роки життя з Остапом Загорським їй було не до таких спостережень.

Навіть зараз вона не могла прогнати гидку думку, що весь проведений з ним час залишалася лише коханкою. Тобто в сучасному світі це називають цивільним шлюбом. Але ж, фактично, вони майже десять років були одне одному ніким. Звісно Лілія довго сприймала їх стосунки, як шалене кохання. Але відомий актор часто повертався додому через кілька днів, в помаді всіх кольорів. Та жінка дбайливо віддавала до хімчистки гори його костюмів і плащів, а потім все починалося спочатку.

Коли померла її мама, Остап якийсь час був людиною і майже не гуляв та не пив. Адже з життя пішла його вчителька – народна артистка Лада Зоріна. Коли в неї раптово виявили пухлину, Остап знаходився на піку своєї слави та навіть не пошкодував для лікування наставниці престижної премії, яку щойно отримав. Але доля виявилась невблаганною, бо ніякі заморські лікарі не змогли врятувати маму.

Красуня прочинила важкі двері під’їзду та підійшла до ліфта, але й тут їй сьогодні не щастило, бо на кабіні висів папірець: «Не працює!» По широких сходах хтось спускався вниз пішки. Це виявилася стара дама, з карликовим пінчером на руках. В погано освітленому під’їзді жінка впізнала Лілю та привіталась, а песик навіть обгавкав, чи може теж сказав по-собачому щось приємне. В голові бідолашної промайнула думка: «Краще б мене зараз ніхто не бачив». Та через неробочий ліфт, на східцях обов’язково ще хтось зустрінеться.

Дивно, але Лілія самотньо піднялася на високий третій поверх, що в сучасних будинках міг би слугувати, як мінімум, п’ятим. Знову тяжко зітхнула й натиснула дзвінок «родового гніздечка». Наразі в ньому самотньо жив її старенький батько – професор мистецтвознавства Святослав Кошель. Ліля знала, що треба почекати, адже він працював у себе в кабінеті, в самій дальній кімнаті, та й ніжки все частіше підводили його.

Ось вона почула за дверима шурхіт татових улюблених капців і ніжно посміхнулась. Чоловік глянув у двірне вічко й миттю відчинив.

– Донечко моя, вітаю! Який же я радий... – пропустив старенький всередину своє дитя та глянув на її лице. Ліля хотіла, щоб він не помітив, бо власний зір у тата був дуже поганий. Але потужні діоптрії зробили свою зрадницьку справу.

Після смерті дружини професор так і не кинув свою активну наукову діяльність, та окрім лекцій в університеті часто допомагав з аналізом археологічних знахідок і консультував тих, хто пише дисертації. «Ну, а навіщо тоді жити, якщо не працювати?» – саме так він коментував свій старечий невгамовний шлях.

Ліля щиро обійняла батька й відчула полегшення:

– Привіт, тату! Не чекав? А я, як кажуть, з речами. Хоча й без речей! Той клятий алкоголік остаточно прогнав мене.

– Слава тобі, Господи! – навіть перехрестився професор. – Я все-таки дожив до цього світлого дня. Думав, що не зможу, але ж дожив! А що в тебе з личком, доню?

– Наслідки бурхливого розставання! Та нічого. Зате це вже точно все! Він сам сказав, що не впустить мене навіть за речами й шуби проп’є. Пити ж на щось йому треба. В цьому він мастак! – вище підняла комір кофтинки донька, бо вже залишила плащ у передпокої.

– Та нехай він з тієї випивки згорить! Ану, зажди. Що це в тебе таке? – взявши дочку за підборіддя, обережно вліво-вправо покрутив її головою старий і побачив на шиї гематоми. – Ну все! Добігався твій акторишка до тюрми. Я дзвоню своєму адвокату, зараз поїдете зафіксувати сліди.

Лілія тяжко опустилась в улюблене батькове крісло, в якому вона виросла. Поклала руки на підлокітники й прикрила очі.

– Нічого не треба, тату. Живою пішла і слава Богу. Бо інколи він тепер напивається до чортиків та зовсім себе не пам’ятає. Я раніше не боялась, а сьогодні він сам себе перевершив! – зітхнула жінка.

Старий професор був дуже збентежений станом дочки, але радісна звістка далася взнаки й він з розмаху всівся поруч на стілець.

– Донечко! Та не жалкуй ні за чим. Речі – то все наживне. Але всіх цих років, що ти віддала супостату, не повернути й страшенно жаль.

– Ну, це вже не виправити, тату. А ще пропиту мамину тіару я йому ніколи не прощу. Виміняв на випивку й оком не зморгнув, а казав, що вона його цариця-Клеопатра...

Наразі доросла донька, в рідному домі, поруч з єдиною найдорожчою людиною зовсім розм’якла та залилася гіркими сльозами. Вона хотіла б стриматись, але не вийшло. А старий професор лагідно погладив доньку по плечах, що здригались:

– Ну, поплач-поплач. Нехай воно все вилізе з тебе назавжди, щоб нове життя розпочинати. Я постелю у твоїй кімнаті, вона зачекалася. Зараз наберу до ванної водички та заварю чай. Мені тут з Індії передали - гарний заспокійливий.

Старий професор почвалав дбати про доньку та в душі щиро радів, що життя набирає якихось нових обертів.