Глава 3

Я відчинила шафу. Навряд чи в селі мені знадобляться улюблені сукні. Куди там вбиратися? Батько щось говорив із приводу річки… без жодного ентузіазму закинула у рюкзак пару футболок та шортів. У цей момент у кишені сарафана завібрував телефон.
— Так, Наталко.
— Ну? Поговорила з батьками? Така компанія чудово збирається! Будуть ще Танька з Анькою з “А”. Наші хлопці беруть гітару, а Горобченко, коли дізнався…
— Наташо, облом! -- перебила я подругу, не бажаючи слухати про переваги відпочинку у великій компанії. – Ми в неділю всією сім'єю їдемо. До кінця літа.
—  Куди це ви зібралися? -- розгубилася подруга.
— Туди, де Макар телят пасе, — буркнула я. — Батьки вирішили провести відпустку в старій бабиній хаті в селі. 
– Оце відстій! — вигукнула Наталя.
-- Дякую, що підтримала, -- зітхнула я.
– Насправді, може, це й непогано… – почала задумливо подруга.
– Що непогано? Село?
-- Ну так. Візьмешся за свого тракториста і повернеш його у рідні пенати. Нічого йому по дівках бігати. 
-- Ти здуріла? Я не збираюся за ним бігати.
— А ти не бігай. Сам прибіжить, якщо захочеш.
Якщо захочеш! Якби все залежало лише від мого бажання, то я нізащо не поїхала б в село і не бачилася з ним. Проклятий зрадник! З дитинства мені лапшу на вуха вішав, а я, рада старатися, вірила.

— Добре, подружко, бувай. У мене справ по горло.
Я попрощалася з Наталкою і неохоче попленталася в душ. Перспектива кожного дня бачити світлочубого красені не тішила. Перше кохання воно таке — або розігнавшись по злітній смузі паритимеш високо у хмарах, або, втративши крила, розіб’єшся об його черстве серце. Здається, у мене другий варіант.

У кімнаті горіла лише настільна лампа. За вікном шуміло листя. На ліжку, згорнувшись у клубочок, спав Даня, а я під пильним наглядом мами збирала валізу.

— А ти сукню свою улюблену взяла? — мама сховалася у шафі і говорила звідти. 
— Яку?
— Ту, яку ми разом із купальником купили. - Ось цю! -- мама з’явилася в дверях шафи.
-- Точно! Добре, що згадала.
Насправді мені було байдуже, які речі з собою брати. Настрою не було. Весь останній тиждень в школі я мріяла про те, як ніжитимусь на теплому пісочку і п’яти лоскотатиме прибій. Уже і кілька образів придумала для фотографій. А тепер де  робитиму знімки? На фоні комори чи поруч із сусідськими свинями?
— Ми поїдемо на машині? — спитала в мами, бо мовчання надто затягнулося.
— Тато вирішив максимально відпочити і розслабитися, тож поїдемо електричкою.
— Просто чудово, — пробурмотіла я.
— Лягай спати. Завтра рано вставати, — сказала мама і вийшла.

На вокзалі було повно людей.
-- Звичайно, в неділю о сьомій ранку! Я здивуюся, якщо ми електричку взагалі вліземо! – бадьоро сказав Даня, поки ми з мамою позіхали, ліниво обводячи поглядами перон.
-- Холодно, -- зіщулилася я і закуталася в теплий кардиган. 
-- Нічого нічого! – не сумував тільки Даня. — Зуб даю, що вже через тиждень валятимемося на березі річки, а поки будемо біля пічки грітися.
– І чай із м'ятою пити, – сказала мама.
Нарешті прийшла електричка і всі на пероні заметушилися.  Коли всі валізи опинилися у вагоні, я сіла поряд із мамою на тверде сидіння. Пейзаж за вікном рушив. Мене охопило солодке хвилювання. Літо почалося, хай не так, як мені хотілося, це не має значення. Літо почалось! Я захоплено роздивлялася у вікно краєвиди, які швидко змінювалися. Міські запилюжені пейзажі змінилися на смарагдово-зелені килими, розцяцковані жовтими і червоними цятками квітів. Краса!

Мене привабив сміх одягненої у темно-сіру майку дівчини, з якою вже півгодини фліртував Даня біля дверей вагона.
-- А Данька часу даремно не гає, -- кивнула я в їхній бік. Мама перевела погляд від зелених луків на сина. Усміхнулася і знизала плечима.
– Це ж Даня.
Я ще раз кинула швидкий погляд на Даню, який, відпускаючи черговий жарт, здавалося, і думати забув про решту світу. 
– Чому? Ну чому Данику можна все? Ви його ніколи не сварите і нічого йому не забороняєте, а мені не можна було з друзями поїхати на дачу?
Взагалі-то це далеко не так. І у мене, і у брата є обов'язки і чітко позначена межа, яку не можна переходити, але все одно… Болісно було бачити, мамин поблажливий погляд. Навіть тато вже змирився, не дошкуляє нам з братом моралями, а мама все ще дивиться як на семирічних. 
  Даня повернувся на своє місце, сів, надів навушники. Я кинула на нього швидкий погляд, переконалася, що він слухає музику, і продовжила: 
-- А я  почуваюся першокласницею, яку всюди водять за ручку і кроку убік не дають ступити. Коли почнеш ставитися до мене, як до дорослої?
Мама похитала головою.
— Це все дурниці. У тебе буде ще багато часу, щоб стати дорослою. Дозволь мені думати, що ти все ще  моя маленька дівчинка.
Електричка сіпнулася і зупинилася. Приїхали. Мама відволіклася від розмови і дуже скоро знову стала серйозною і зібраною. Такою, якою я її звикла бачити.
-- Даню, Даню! -- мама акуратно поторсала сина, який встиг задрімати, за плече.
-- Що? -- він навіть підскочив від раптового пробудження.
-- Приїхали, Даню... Допоможи з речами.