Глава 2

Клацнув дверний замок. Про щось по-доброму сперечаючись, у квартиру увійшли батьки. Все ще тримаючи в руках  філіжанку,  я вийшла в коридор і притулилася до стіни.

— Вітаю з амністією, — пробасив батько, широко посміхаючись. Здогадатися, що він посміхається можна лише по промінчиках біля очей, бо губи пиховани пишною бородою. Він передав мені великі коробки, від яких ішов чудовий м’ясний дух. — Ось,  накривайте на стіл, поки ми руки помиємо. 

— А Даньки немає вдома. Він десь гуляє з друзями, —  нахилился до картонки і підозріло втягнула носом чудовий аромат смаженого м’яса. — Вирішили спробувати щось новеньке?

— Геть стереотипи! — тато підняв угору стиснутий кулак. — Ми відкриті до всього нового.

— Так, так. Що ще у нас новенького? 

Меніі з трудом вірилося, що батьки вирішили змінити традицію і замість карбонари замовили шашлик і хачапурі. Ще дивнішим було те, як батько пропустив повз вуха новину, що мій брат знехтував сімейною святковою вечерею. Дива та й годі. 

— Батьки, коліться, — почала допитуватися  із задоволенням жуючи соковиту свинину, — що ще в нашому королівстві нового? Цього літа ваша відпустка починається не першого червня? Чи є ще щось більш дивне?

Мої батьки - лікарі. З дитинства вона звикла до суворого розпорядку дня і життя, розпланованого на місяці вперед. За словами батьків, це полегшувало життя, дозволяючи їм гармонійно поєднувати роботу в лікарні, включаючи нічні зміни та екстрені виклики, з вихованням дітей. І я, і Даня звикли до цього. Тому різкі та несподівані зміни були для мене такими незвичним.

Мама з татом змовницьки перезирнулися, як школярі, які замислили пожартувати над вчителькою. 

— Ми з татом подумали, що настав час змінити звичний плин речей, — мама сяяла, наче новенький скальпель. Весь її вигляд говорив про те, що вона підготувала чудову новину.  Я навіть встигла помріяти, що цього року вони відпочиватимуть не в маленькому дерев’яному будиночку, а в справжньому готелі з басейном і швидкісним інтернетом.  Мама витримала театральну паузу і тоном і додала: — Цього літа відпочинемо на дачі. 

Я  завмерла зі шматком огірка в руці. Мені почулося? Яка ще дача?

— Ви про що? У нас немає дачі.

Батько посміхнувся і поклав мені на тарілку серединку від хачапурі з яскравим жовтком.

— Це я так стару бабину хату називаю. Ми з мамою вирішили зробити там ремонт і їздити туди на вихідні. Ти тільки уяви: шумливий ліс прямо за вікном, річка, вода в якій до середини літа стає тепліше свіжозавареного чаю. Справжня райська місцина. Пам’ятаєш, як вам з Данькою подобалося проводити там канікули? 

Подобалося? Так, колись вони і справді з першого по останній літній день проводили в селі. Річка, майже повна відсутність контролю з боку батьків і класна компанія робили  канікули незабутніми. Так тривало до того фатального дня, коли Ваня з'явився на безі річки під ручку з Настею. Цей день став найгіршим у моєму житті. За іронією долі, це сталося під час літніх канікул - часу, який мав би бути безтурботним і сповненим радості, натомість став темним і задушливим.

Мені здалося, що весь мій світ розлетівся на друзки в одну мить. Все зникло, залишивши лише нестерпний біль. Я закусила нижню губу, дивлячись на солодку парочку, яка, не соромлячись, цілувалася на очах у всіх. Їхнє щастя було жорстоким контрастом до тієї порожнечі, яку я відчувала всередині. Після цього я два дні не виходила на вулицю, ховаючись від сонячного світла і від друзів, які не переставали говорити про Ваню і Настю. Мені потрібно було втекти. Мені потрібно було повернутися в місто - щоб не бачити хлопця моєї мрії щасливим з іншою. З нею він був весь в обіймах і ніжних дотиках, а я отримувала лише легковажні жарти і байдужі погляди. 

Потім  ми перестали їздити в село, від чого, чесно кажучи, я зітхнула з полегшенням. Але зараз я збираюся побачити його знову. Як не дивно, я не відчуваю особливого захвату від цього.

— Який іще ліс? — насупилась я. — Надовго?

— До кінця літа! — радісно повідомила мама.

— Зашибісь, — обличчя моє витягнулося. — А Данька знає?

— Звісно, знає, — гмикнув тато. — Він, правда, не в захваті. Затребував собі компенсацію у вигляді прощальної гулянки з друзями. Тому і не прийшов вечеряти. А тобі вирішили зробити сюрпиз. Хіба може бути щось краще?

— Багато чого, тату! — почала уїдливо. — Взагалі -то я теж хотіла з однокласниками погуляти. Всі святкують кінець навчального року. 

— Ти можеш сходити. Ми їдемо лише в неділю.

— Вона наступної суботи! Заради мене вечірку не перенесуть!

— Тоді у селі родиною і відсвяткуємо.

— Я хотіла з друзями. 

— У селі в тебе буде чудова компанія. Уяви, як всі зрадіють. Два роки не бачилися з сільськими друзями. Думаю, вам нудьгувати не доведеться.

— Це будуть найгірші канікули в моєму житті! — застогналаа я.

Я приречено попленталася до своєї кімнати. Здається,  сперечатися з батьками марно. Вони вже все вирішили за нас із Данею. Зазвичай ми з братом намагалися не суперечити. Батьки багато працювали і заслужили відпочинок такий, про який мріяли. Доведеться замість яскравих коктейлів зранку йти на колонку по воду, а замість пінної вечірки ловити линів...