Глава 4 - Ще більше таємниць

В будинку пахло солодощами. Майк зустрів нас біля входу. Спантеличений, в домашньому одязі, він розгублено запросив нас всередину. Через пізню годину нам з Ніком довелося чекати таксі довше, ніж зазвичай, і я не встигла перевдягнутися. По дорозі почався дощ, тож моє волосся  змокло. Ніка , було прийнято рішення, витягнути з собою,. Мені не кортіло поночі їхати самій.

В будинку панувала тиша. Минулого разу, коли я завітала до маєтку Мунлейк, все пашіло чопорністю: годинник стукав, слуги шурхотіли по кімнатах, рипіли дерев’яні дошки і навіть пилинки витончено кружляли і лягали на товсті фоліанти на полицях. Зараз в будинку був безлад: речі у вітальні перекинуті, кавовий столик лежав догори ніжками, книги з полиці розкидані, а панорамне вікно на першому поверсі розбите на друзки. Ми з Ніком переглянулись.

— Я вже починаю думати, що ворожка з Сірих боліт прокляла вас, Мунлейк.

На Сірих болотах (куди ліпше у здравому розумі не потикатися) жили відьми, які трошки не сповна розуму, за копійку-другу могли проклясти різними прокльонами (з різним рівнем ураження), подумки я зробила примітку цю теорію перевірити.

Та Майк не звернув уваги на мої слова, повернув голову і, здавалось, лиш зараз помітив Ніка. Перш ніж він запитав, я пояснила.

— Професор Ніколас Ероз, він незалежний експерт, який допомагатиме під час розслідування з …деякими питаннями.

Прийшлось щось вигадати. Але це наштовхнуло мене на думку, що Нік дійсно може бути корисним.

Майк сьогодні виглядав інакше — вдягнутий в домашнє, з переляканим виразом обличчя, він виглядав значно молодшим, ніж здавався раніше.

Зціпивши зуби, він сказав:

— Егнер викрав її.

Я сперлась на канапу. В моїх планах якраз було навідатися до Егнера, і, очевидно, питання потребує нагальності. Нік присів біля мене.

— Як це сталось?
— Мея останнім часом була сама не своя, ми часто сварились, — він зціпив зуби, — вона спустилась вниз, Мея завжди пізно вечеряє, тоді я почув звуки бійки, спустився — її немає, і вікно розбите. Я намагався наздогнати їх, проте... Я пробіг слідом декілька кілометрів, але не зміг наздогнати їх.

Вираз його обличчя чітко дав зрозуміти, що картинка, яка відкрилась його очам була не з приємних.
— Чому ви не підете до маєтку Хегар?

Майк підняв на мене погляд, повний звинувачення.

— Ніо, ви ж не дурна жінка, хіба ні?

Краєм ока я помітила, як напряглась вся статура Ніка поруч зі мною.

— Мея і Егнер — заручена пара, ми вже про все домовились, тож я не можу просто так заявитися і забрати її назад.

Кепсько.

— Ви впевнені, що це зробив він?

Майк подивився на мене поглядом з максимальним відсотком засудження.

— Я хочу, щоб ви якнайшвидше пішли до нього і зробили так, щоб Егнер і Мея свідчили на мою користь.

На мить його обличчя прийняло вигляд вовка,  клацнули гострі, як леза, ікла. Нік різко встав, аби захистити мене. Та я і оком не змигнула, зробила крок до Майка назустріч. Мені було страшно, та викзати цього було не можна у жодному разі.

— Вам слід більш обачно вести себе з тим, хто вас захищає. Ходимо, Нік, — я кивнула йому на двері, — нам тут робити нічого.

Перед тим, як піти, я обернулась.

— Не хвилюйтесь, містер Мунлейк, завтра ми навідаємося до маєтку  Хегар.
 

— Цей покидьок мені не подобається, — сказав Нік, як тільки ми відійшли від будинку, — добре, що ти попросила мене поїхати з тобою.

Це був гарний шанс сказати щось накшталт «я бачила, як ти намагався захистити мене», та я була надто втомлена.

— Він втратив сестру, яка думає, що він нашкодив її коханому, і йому загрожує покарання, тож…
Я пригадала Мею, розгублену дівчину на дивані у вітальні і серце на мить стислося, важко було уявити, що вона переживає зараз.

— Я сподіваюсь, тобі за це добре заплатять, Ніо.

Я засміялась, якби ж то. 

Надто швидко все навколо почало змінюватися. Осінь принесла дощі, і думки про сесію, яка наближалась, все більше мене лякали. Погода у Мелефісі, столиці мультикультурної країни світу надприродних істот, завжди була мінливою, та сьогодні це зіграло проти мене. Я вдягнула свій найкращий костюм, який ми купили зі Сью на закупах минулих вихідних. Нічого особливого, але важливі акценти: червона класична спідниця та піджак із плечиками. Костюм добре підходив під колір мого волосся. Але дощова погода вже за пів години після того, як я вийшла з дому, зробила з мене мокру курку.

«Напиши мені, як повернешся додому», — я відчула легку вібрацію в долоні та переглянула повідомлення від Ніка. Сьогодні він не міг піти зі мною: важливе дослідження на кафедрі.

Маєток Хегар загрозливо височів над дорогою, його готичні шпилі підпирали небо, а полога пустельна територія навколо створювала додаткове відчуття небезпеки. Виглядало, як будинок із казок, ніби відьма, яка чекає всередині і готується тебе з’їсти. Навіть якщо ти втечеш через вікно, на пустці ніде сховатися.

Я подзвонила. На диво, мені відкрили швидко. Всередині все виявилося зовсім не так, як я очікувала, що робило враження ще більш лячним. Замість драматичного чорного і гротескного інтер’єру приміщення рясніло яскравими кольорами: рожева канапа та жовті стіни, на підлозі — плитка із зелених та фіолетових шматочків: ніби єдиноріг виблював веселку. Хтось явно не має смаку.

Юна дівчинка-служниця, вдягнута у пишну рожеву сукенку, ввічливо вислухала моє привітання та жестом запропонувала пройти до вітальні. За дві хвилинки переді мною  вже стояла склянка какао та тістечка. 

До слова, сидіти на м’якенькій канапі, попиваючи какао, було безмежно зручно.

— А ми вже й зачекались на вас, — елейний чоловічий голос налякав мене. Я озирнулась.

Хто ставить канапу спинкою до входу?

Позаду мене стояв смуглявий, коренастий чоловік із легкою світлою небритістю на обличчі. Його зовнішній вигляд — штани-кльош із чудернацькими візерунками та рожева сорочка з безліччю рюшів — явно давав зрозуміти, хто хазяїн у цьому маєтку.