Розділ 3 - Хто це зробив?

— Можливо, не варто додавати драпіровки, як гадаєш? — вийшло трохи шепеляво, бо я тримала олівець у роті.

Та Сью, здається, мене не почула, цілком поринувши у папери на своєму столі.

— Сью?

— Ти щось сказала? — вона повернулася через кілька секунд.

— Так. Як гадаєш, можливо…? — я не встигла закінчити речення, адже зрозуміла, що погляд подруги розфокусований. Вона зовсім мене не слухає.

— Сью, ти в порядку?

— Що? Так, звісно, все добре. Я просто… багато роботи. Скоро здавати курсову про вплив недостатку сонячного світла на емоційний стан вампірського клану.

— Цікаву ти обрала тему.

Вона посміхнулася, і здалося, що повернулася до свого звичного настрою.

— А як твоя справа?

— Просувається. Завтра матиму зустріч зі свідками.

Вона зітхнула.

— Як гадаєш, це він зробив?

Звісно, я не могла сказати однозначно, але чомусь відчувала, що все не так очевидно, як здається на перший погляд.

— Думаю, ні, — відповіла я. — Маю так думати.

— Я нічого вам не скажу, — тендітна білявка зробила ковток чаю з маленької порцелянової чашки й поставила її на столик перед собою. Вона тримала спину рівно, а підборіддя — високо піднятим.

Я намагалася добирати слова і говорити якомога м'якше.

— Це потрібно, щоб допомогти вашому братові, — нагадала я.

Якби погляд Меї міг стріляти вогнем, то і я, і вся розкішна вітальня навколо вже б перетворилися  на попіл.

— Нічого не хочу чути про цього виродка.

Мея, спадкова принцеса клану Мунлейк, славилася своєю красою. Знатне походження, гроші й врода робили її вигідною нареченою. Родина хотіла продати її подорожче.

Я зітхнула. Вишуканий різьблений годинник на стіні показував рівно дванадцяту.

Я вже сумувала за своєю кавою зі стаканчика й напівроздягненим хлопцем із пари викладачки Бернадіє. Там єдине, що могло мене хвилювати, — це як відтерти фарбу з рук.

— Послухайте, міс Меє, моя справа — виправдати вашого брата, — я зробила лаконічну паузу, стійко витримуючи ненависть у її погляді. — Так, це правда. Але я працюю чесно, і якщо вже Неоніла Сараторі з бюро «Стогін закону» взялася за справу, повірте — я з'ясую правду.

Я встала з м'якої канапи й зробила крок до виходу. Для цієї зустрічі я обрала чорний строгий костюм, мінімум макіяжу й зализаний пучок. Нічого зайвого. Одяг — це інструмент, щоб справляти правильне враження.

Перш ніж піти, я затрималася й нахилилася в її бік. Міс Мея виглядала розгубленою. Її очі й ніс почервоніли, а замість ошатного вбрання вона була у білому шовковому халаті, підперезаному паском. Навколо неї лежав стос зім'ятих серветок. Вона не дивилася на мене.

— Уявіть на секунду, що ваш брат у цьому не винен, а його стратять. Як ви будете жити, знаючи, що не зробили нічого, щоб з'ясувати правду? — Я зробила паузу. Мунлейк попередив мене, що вони з Меєю завжди були близькі, мали різницю лише в декілька років, тож виросли разом. Вона любила свого брата.

— Його стратять, а справжній винуватець залишиться на свободі.

Я розвернулася, щоб піти. В оглушливій тиші кімнати лунав лише цокіт моїх підборів.

— Що ви хочете знати?

Я озирнулася.

— Розкажіть мені все про вашого коханого і те, що сталося тієї ночі.

Бліда ельфійка відчинила двері. Нас розділяв лише тонкий золотавий ланцюжок.

— Місіс Ершфорт, — лагідно промовила я.

Сьогодні я була вдягнена в біле, а волосся защіплене заколкою ззаду, тож м'які хвильки спадали по спині.

Парфуми з ароматом чистоти, в одязі — лише м'які форми: спідниця в складку і жакет без підплічників.

Жінка виглядала змарнілою. Суха шкіра, сиві пасма, зібрані в тугу зачіску. Під її очима шкіра була тонкою й темною. Насичено-сині очі — єдине, що виділялося на її обличчі. Очі, в яких була безодня втоми.

Їй знадобилося дві секунди, щоб упізнати мене.

— Сараторі, — прошипіла вона з презирством і захлопнула двері.

Ну, я особливо й не сподівалася на успіх цієї спроби.
 

— Ви ходили до його матері? — Мунлейк сидів, розвалившись у м'якому кріслі в кабінеті. На мою думку, його особливо не хвилювало власне становище.

Я скинула туфлі й розминала затерплі ступні під столом. За три місяці — сесія.

Ая сиділа за сусіднім столом, щось зосереджено перевіряючи на комп'ютері. На голографічному екрані миготіли картинки: папери, допити, фото з місць злочину, нові туфлі від Фуечеллі, архів зі справами попередніх років і таке інше.

— Звісно, я ходила до його матері, — вигукнула я.

Майк насупився.

Як тільки мова заходила про постраждалого, він починав йорзати на стільці, складати руки на грудях, бігати очима. Мені ця поведінка не подобалася, але слова його сестри ще досі турбували мене.

— Майк, — сказала я, привертаючи його увагу.

Він подивився на мене.

— Давайте ще раз. Що ви пам'ятаєте про той вечір?

Він провів рукою по волоссю, а тоді нагнувся вперед, спираючись ліктями на коліна й підпираючи підборіддя долонями. Я очікувала, що він буде сперечатися, як і декільканадцять разів до цього, проте…

— Мея і я сварилися… знову. Це був вечір, коли ми мали узгодити дату весілля. Вона не говорила мені, я не знав, що є… цей. — Він зітхнув. — Коли Егнер прийшов, він був… він… ніби знав, що… Мея почала кричати. Я намагався її заспокоїти, а Егнер… — він зціпив зуби. — Ну, він ніколи не стримувався у висловах.

— Ми зчепилися, а тоді цей… — він зробив різкий жест рукою, — намагався вивести її, поки ми билися. Я гукнув його, а далі…

По моїй спині прокотився холодний піт. На секунду мені захотілося погладити його по спині — настільки стурбовано він виглядав. Я відкинула цю думку.

— Я не пам'ятаю, — врешті-решт скав він.

В його очах читалося: «А що, як це зробив я?»

Коли я починала про це думати…

— У вас бували провали в пам'яті раніше?