Розділ 2 - Останній шанс

— Ти ж казала, що він повний ган…

— Так, — перебила я. — Не дуже приємний.

— То чому ти знову погодилась? Тобі ж знадобилось так багато часу, щоб піти з бюро.

Я прикрила очі від згадки. Мені знадобилось кілька десятеліть, щоб усвідомити, прийняти і нарешті наважитися щось змінити у своєму житті.

— Ну, ти ж знаєш Аю, вона… — я зітхнула. — Вміє вмовити.

Я проколола прозору кришку стаканчика трубочкою і потягнула напій.

Одна з причин, чому я пішла з бюро, — мої внутрішні відчуття моди та стилю ніяк не відповідали вузьким спідничкам-олівцям і зализаним дулькам на потилиці. Тому зараз я відривалась на повну: укладка на довгих багряних кучерях, яскравий макіяж, довгі нігті, коротенькі пишні спіднички — те, чого жадала моя сукубська душа.

Нік з його незграбними довгими кінцівками сидів навпроти, підпираючи підборіддя кулаком. Мені подобалось, як його волосся спадало йому на чоло. А ще більше подобалось, як вся його увага була прикута до мене.

— А професорам дозволено бути такими красунчиками? — я закинула ногу на ногу.

Він засміявся. Його клики були трохи довші ніж мали би бути, що робило його посмішку чарівною.

— Хто з нас двох симпатичний, так це ти.

Щойно я чула хоч натяк на флірт у його голосі, моє серце починало тріпотіти з надією. Як кольоровий метелик, який летить на світло, але завжди натикається на скло. Адже це завжди було суто "по - дружньому".

— О, ти навчився робити компліменти. Певне твої дівчата в захваті.

— Які дівчата? — здивувався він.

Я проігнорувала питання. Скільки себе пам’ятаю, у Ніка завжди було багато дівчат, тих самих, які збираються в групи і шепочуться, хто ж саме стане його нареченою. Не те щоб він був бабієм, проте я ніколи не хотіла ставати однією з них і ризикувати втратити дещо значно важливіше — справжню дружбу, яка була між нами.

— Про що задумалась?

— Та неважливо… то, що цікавого я пропустила на минулій парі? 

Це питання на яке Нік реагував як собаки регують, коли кидаєш їм м’ячик. Він завжди цікавився  філософією, антропологією надприродних рас, психологією, окультними науками і міг розповідати про це годинами. Мені було цікаво слухати, не важливо що він говорив.


Рожеві спідниці, туфлі на підборах, майки з черепами, всілякі брязкальця — браслети, заколки — усе це тепер розміщувалося на різних поверхнях кімнати: столі, ліжку та підлозі.

Я викинула весь свій адвокатський одяг. Мені здавалося, щось мало б залишитися, проте… нічого. Жодної класичної спідниці, жакета чи блузки.

Яка ж я була наївна, коли вирішила, що все це мені більше ніколи не знадобиться.

Не те щоб я не любила свій новий одяг, проте зараз мені хотілося все це схопити оберемком та викинути у вікно.

Через добрих пів години колупання у шафі я переможно дістала сіру класичну спідницю до коліна, яка, я цілком впевнена, була тишком покладена у сумку моєю мамою (пам'ятаю, ми купували цей комплект разом). Думаю, в ній жевріла надія, що я повернуся до адвокатської справи.

До сірої спідниці знайшлася бордова блузка і туфлі на шпильці. Вони підходили за стилем лише наполовину, але це вже краще, ніж нічого.

Я б ніколи не одягнула таке на зустріч з клієнтом раніше. Та зараз у мене не було вибору.

Щоб втиснутися в спідницю, довелося добряче постаратися, але коли блискавка нарешті застібнулася, я видала переможне зітхання.

Занадто тісно на стегнах, але краще з наявного. (Я подивилася на стос коротеньких спідниць і суконь на ліжку.)

— Кудись збираєшся? — Сью зайшла до кімнати.

Я обернулася.

— Маєш час на вихідних пройтися по магазинах?


— Гарно виглядаєте.

Юний хлопець-лісовик зустрів мене в дверях кабінету з дурнуватою посмішкою від вуха до вуха. На секунду я зловила дивне відчуття: ніби приходиш додому, а замість зручних рожевих капців стоять гумові черевики в грязюці.

— А ти…?

— Елаяс Спел, мадам — хлопчику на вигляд не більше ставісімнадцяти, тонкий як жердина облича смазливе, але дитяче. Я кивнула і посунула його ліктем, проходячи повз.

— Аї ще нема? — я прийнялася перебирати папери на робочому місці, яке ще не так давно належало мені.

— Еее, ні, міс Айяна ще не на місці, зробити вам кави? — він похитувався на місці, ніби стояти рівно було занадто важко.

Чим він взагалі тут займається? Я спробувала знайти необхідні папери на столі, але все тут було по іншому. В першій шухлядці склад косметики, весь стіл завалено блокнотами, олівцями і стругачками всіх можливих форм. Я сіла і роздратовано сперла лікті на стіл.

— Давай.

Він кивнув, ніби тільки і чекав, щоб прислужитися. Елаяс пірнув у сусідню кімнатку, яка слугувала кухнею. Звідти чувся брязкіт посуду, шипіння, наче хтось розлив окріп, а тоді зелена лохмата маківка показалась у дверях.

— Ваша кава.

— Елаясе, скажи мені, а де всі папери з мого столу? В мене за годину зустріч із клієнтом. — Я взяла чашку з його рук, але він настільки ревно намагався допомогти, що вилив частину на мої пальці.

Я витерла залишки папірцем, який лежав поруч.

— Еее, міс Айяна наказала їх знести в архів, тож ми еее прибрали їх, — хлопець почухав потилицю.

— Добре, зачекаємо.

Це дивно знову бути тут.
Невеличка кімната на другому поверсі: два столи — більший для мене і менший для Айяни, яку я з минулого року прийняла під своє крило і навчала, як вести справи.
Затерті плями на столі, на які я дивилась кожного дня. Я провела по одній пальцем, відчуваючи шорсткість поверхні. Це все здавалося таким рідним і ніби частиною зовсім чужого життя.