Розділ 1 - Хто така Ніо?

Довгі нігті постукували по блискучому крану. Пухкі бедра рухались зі сторони в сторону в такт гучному бум-бада-бамц, яке лунало у ванній. Душ слугував моїм мікрофоном, а гучний гортанний спів в такт мелодії, як на мене, звучав непогано.

— Ніо! — стукіт у двері. — НІО! — Сью ломилась до мене у ванну. Чого їй треба?

Я кохаю тебеее понад усеее! — я зробила випад вперед, ризикуючи послизнутися. Тряхнула головою, перекидаючи на обличчя багряні пасма.

— До телефону! Я заходжу на один, два, три…

Сью застала мене в провокаційній позі, я якраз уявляла себе на сцені. Товпа фанатів скандувала моє ім’я і кричала щось на кшталт: «Ми тебе кохаємо, Ніо!»

— О Боги, шторка просто існує! — Сью прикрила очі і за секунду всучила мені телефон до рук і зачинила двері так, ніби її ніколи тут не було. Музику прийшлось вимкнути.

— Неоніло Сараторі! — я присіла на край ванни. — Ти чому не відповідаєш на повідомлення?

— О, і тобі привіт! Бач, не дуже хотілось з тобою розмовляти.

— О? Не хочеш зі мною? Будеш розмовляти з батьком! — по тону я зрозуміла ще секунда і вона покладе трубку.  Запальний характер - це в нас сімейне.

— Стій! Добре, я слухаю.

— Все при зустрічі.

Я закотила очі. Хтось сприймає все занадто серйозно. Я не встигла нічого заперечити.

— Я зайду завтра  о першій.

— Чекай-но! Ая! Не можу, в мене завтра пари у цей час.

— Не хвилює, —  вона поклала трубу.

— І тобі до зустрічі, сестричко, — прошепотіла я.

— Ніо! Вибач, я так більше не буду, я не думала, що так вийде, я не хотіла! — Сью лепетала, поки я розкладала речі по кімнаті.

— Я розумію, я була не права, я порушила твої особисті кордони, але я не думала, що ти…

— Сью, — я подивилась на неї і зачекала дві секунди, поки її погляд сфокусується на мені. — Все окей, забудь.

— Точно?

— Ага, — я діставала речі з шафи.

— Оу… Вона просто дзвонила без перестанку! В мене так болить голова! — продовжувала подруга. Її і так блакитна шкіра ніби ще сильніше віддавала в синій. Під великими, як блюдця, блакитними очима запали зелені тіні.

— Та я знаю, — відповіла я. — Вона ще та скалка в дупі.

— Ти не дуже хотіла говорити? — уточнила Сью обережно.

Я зітхнула, закидаючи чисті речі на ліву руку, і крокуючи за ширму, щоб перевдягтися.

— Бачиш, Сью, — почала я, стягуючи вологий рушник. Моя рожева шкіра після двадцяти хвилин у кип’ятку стала майже червона. — Моя сестра Айяна  — адвокат у нашому сімейному бюро “Стогін закону”,  “жоден закон не витримає натиску нашої справедливості” (за звичкою додала я дівіз), моя тітка, мати, батько… — я почала загинати пальці, але вони швидко закінчились. —  Донька двоюрідної сестри дружини брата мого батька… — я силувалась згадати всіх, коли Сью мене перебила.

— Добре, добре, до чого ти ведеш?

— А! Всі працюють  у сімейному бізнесі, ну, відповідно, і я, — я потисла плечима. — Ну, до минулого року.

— Відтоді, як ти вирішила стати художницею?

— Адвокатура не моє.

— Це вірно! Слухати свої бажання та йти за ними дуже важливо! — Сью поправила окуляри на носі, які робили її і без того великі очі ще більшими.

— То вона щось хотіла? — обережно запитала Сью.

— Та виїдають мені мізки, щоб я вернулась назад.

— А ти?

— Не хочу — я скривилась, згадуючи кіпи документів на моєму столі і клієнтів, від спілкування з якими в мене сіпалось  око.

— Це було у минулому. Не хочу повертатися до цього. Завтра маю зустрітися з нею, я ще раз  все поясню — і вони відчепляться.

Сью покивала головою.

“Не відчепляться” — подумала я, переглядаючи кількість пропущених викликів на телефоні. Я завбачливо вимкнула звук до початку пар, щоб нічого не відволікало.

Аудиторію заливало світлом, прохолодний вітерець ніжно обдував мої крила. Посеред кімнати застиг напівроздягнений хлопець з трояндою у роті, найцікавіші частини тіла якого, були прикриті густою драпіровкою. Викладачка Бернадіє називала це красиво: «малюнок з натури». Всі думки я відчайдушно направляла на порожній аркуш, силуючись перенести всі гарні вигини фігури на папір.

Бз-бз-бз, 

Бз-бз-бз.

«Ти скинеш адресу чи ні?»

Я задоволено зробила ковток кави зі стаканчика, який принесла з собою. Інколи дуже приємно вивести з себе молодшу сестричку. На годиннику було десять п’ятдесят.

Нема більше куди тягнути.

«Вибач, не бачила. Давай зустрінемося у студентському кафе», — я швидко надрукувала адресу.

У відповідь - нічого, але вона прийде. Раз уже їй так горить. Шкода тільки, що тепер прийдеться пропустити наступну пару.
 

Я стояла, притулившись до стіни, постукуючи хвостом об штукатурку, яка повільно осипалась на підлогу. Пропустити пару без попередження буде  невічливо, крутила я у голові. Якось незручно, так, саме так.

— Ніо!

Я не помітила, як переді мною з’явився хлопець. Пишна копна світлого волосся, як завжди, кумедно стирчала на усі боки, на великому гачкуватому носі сиділи окуляри у квадратній оправі.

— Привіт, —  кахикнув… —  тобто доброго дня Неоніло, проходьте, — він зробив крок вперед, трохи незграбно, і відчинив двері.

Це була перша пара після великої перерви та до неї ще залишалось  купа часу, тож коли я закрила двері, в аудиторії були лиш ми двоє.

В три широких кроки він подолав відстань до свого столу, одразу навантажуючи його стосом паперів. Його гострі вуха забавно стирчали догори.

— І вам привіт, професоре, — посміхнулась я.

Він на секунду застиг, а тоді подивився на мене з-під лоба.

— Ніо, кхм - кхм… Неоніло, тримаємо субординацію в університеті, — шипнув він.

— О, я й забула, що вам подобаються рольові ігри!  — я сперлась лівим стегном на стіл, перенесла вагу, підтрибнула  і присіла на краєчок його столу.
Нахилилась ближче.