Тарас

Врешті приземляємося у Нью-Йорку, після польоту почуваюся вичавленим лимоном, насправді, але справи не чекають, не давши навіть нам відпочити, нас везуть на трек. Все змінилося із останнього мого перебування тут, чи то я виріс і вже не сприймаю все настільки серйозно чи й справді все інше. Усміхаюсь, поглянувши на джуніорів, їм по двадцять, приїхали, як і я кілька років тому аби подивитися на все із середини, очі палають, готові йти до цілі, я теж такий був, але це проходить, згодом тобі не потрібні ніякі рольові моделі та ікони, намагаєшся покращувати себе аби бути чиїмось ідолом. 

- Вітаю, хлопці, - тисне руку наш новий тренер, - радий бачити вас тут! Почувайтеся як вдома. 

- Ну як вдома точно не получиться, але постараємось, - відповідає один із товаришів. 

- Настрій правильний, бачу, жарти жартуєте. Зараз покажете мені хто на що здатний. - Не дивуюсь, що так одразу після літака, це нормальна практика. - Ми маємо заповнити про вас колонку, тому зараз познайомитесь із журналісткою, котра буде вас опитувати, а паралельно з тим трохи поганяєте. 

Ми одягаємо форму і виходимо на трек, чекаючи ту саму журналістку, яка запізнюється, що мені вкрай не подобається. правило номер один, пунктуальність - це база. 

- Нічого собі, - чую свист збоку, повертаю голову і відчуваю, наче хтось вдарив мене молотом по голові. Я бачу її, Даяна, бісова, Леджер. Та, якій п’ять років тому зрадив. Зараз вона інша, все ще кришталева, але яка ж, бляха, вау. Вона гаряча, наче пекло, прямує до мене у короткій сукні та височенних шпильках. 

Трясця, щоб мене. Відволікає мене свист товаришів поруч, не один я залип на ній, і мене це дратує, що хтось ще має змогу дивитися на неї. Вона привітливо усміхається нашому тренеру та тисне йому руку, а він представляє її для нас. 

Посміхається своїми пухкими губами. А я мрію ще раз відчути їх, згадую як це було п’ять років назад. Незабутньо, от як, після тієї ситуації я ще довго не міг відійти, визнаю, поступив тоді як мудак. Вона по черзі вітається та знайомиться із усіма, згодом доходить і до мене. 

- Даяна, - промовляє, вона вдає що забула мене чи реально не пам’ятає?

- Тарас Бойчуківський, - відповідаю і насолоджуюсь тим, як збільшуються зеленющі очі. - Дуже приємно. Сподіваюсь спрацюємось. 

- Звичайно, спрацюємось, - вона повертає собі попередній вигляд та приголомшує мене яскравою посмішкою, а далі прямує до іншого учасника, наче нічого і не сталося. Що це бляха було?