Тарас

П’ять років по тому:

Прокидаюсь у власній квартирі у Києві, яку завтра вже маю залишити на незрозумілий період, пропозиція про те, щоб взяти участь у гонці Америці прилетіла дуже несподівано, насправді, разом зі мною їхатимуть ще кілька гонщиків із України, але я зовсім не переживаю щодо цього, я знаю, що найкращий, впевнений, що можу досягнути перемоги навіть якщо потрібно буде гризти землю. Речі вже зібрані ще від учора, сьогодні тільки залишається замовити таксі і можна відправлятися у нове життя. 

- Синку, ти вдома? - Гукає мама із коридору, - увійти можу?

- Ти вже увійшла, - відповідаю, - тому так. 

- Я боюсь тебе застати як тато одного разу. 

- Ну треба було попереджати, що приїде. 

- Тарасику, - промовляє мама, поставивши руку на плече, - а як же сім’я? Ну потрібно вже у майже двадцять шість років задуматись про якусь дівчинку, діток. 

- Мам, якоїсь мені не потрібно. 

- Ну добре, не якоїсь, але ж ти за цей час так серйозних стосунків і не мав, у тебе точно все впорядку чи може ти за кимось побиваєшся?

- Досить, мамо, всьому свій час, я ж зараз на піку кар’єри, яка мені сім’я?

- Та твоя кар’єра, - зітхає, - ти не задумуєшся про те, що буде далі!

- Все, мені вже пора у дорогу, ключі залишаю, подивишся за вазонами, - які мама сама сюди й привезла, відзначивши, що у моїй трьохкімнатці бракує життя, тому дизайнерський інтер’єр тепер доповнюють вазони, на щастя це не якісь квіточки у глечиках, а справжні дизайнерські, я не вникав, просто заплатив аби їх привезли, а мама вже за ними час від часу дивиться коли я у роз'їздах. - Татові привіт, - з батьком не встигаю побачитись, бо він десь у відрядженні. Мама обіймає мене міцно, бажаючи удачі, усміхаюсь та салютую, от і все, зовсім скоро розпочинається нова сторінка життя, у Нью Йорку, щоб його. 

Даяна:

Нью Йоркське літо цьогоріч це справжнє пекло, я, напевне, найщасливіша, коли виходжу з університету і одразу пірнаю у салон автомобіля. 

- Кевіне, відвези мене до редакції, я маю занести  документи щодо відбору. 

- Звичайно, - промовляє водій. 

Я ще довго не могла повірити, коли мене обрали однією із найкращих в університеті та призначили стажування у відомому спортивному журналі. Насправді потрапити туди не так і легко, хоча тато пропонував оплатити, але я відмовилась, бо всього хочу досягнути самостійно. 

- Добрий день, Містер Коул, я Даяна Леджер, мене обрали на стажування цьогоріч. 

- Леджер? - Запитує, скануючи мене поглядом, - а, точно. Мені дзвонив ваш керівник, сідайте. - Махає рукою на стілець. - У нас мало часу, тому одразу до справи. 

- Звичайно, - хитаю головою і прямую до стільця. 

- Отож, Даяно, коли мені подзвонив ваш керівник, я, правду кажучи, поставився скептично до його пропозиції, проте, коли перечитав ваше резюме, то був приємно вражений вашими набутками. Ви ж знаєте, що з таким прізвищем як у вас можна і не працювати, а ви, ви молодець!

- Дякую, - посміхаюсь. Чомусь всі вважають, що маючи заможних батьків можна нічого не робити, проте у нашій сім’ї все склалося інакше, Макс та Ніка, наприклад, зараз в Україні, успішно керують компаніями, а я хочу бути відомою журналісткою, бо батьки завжди нас навчали, що ми маємо вміти заробляти гроші. 

- У нас сьогодні зірвався важливий контракт, бо один журналіст захворів. Приїздить команда гонщиків з України, - холодок неприємно поколює шкіру, - і твоїм завданням буде взяти у них інтерв’ю згодом. 

- Це не занадто серйозно як для початківця? 

- Повір, якщо ти зробиш це, то тебе захоче будь-яка редакція. То як, готова взятися за завдання?

- Звичайно. 

- По секрету тобі скажу, що варто одягнутися повідкритіше, вони тоді більш відкриті до спілкування. - Це він мене на продаж хоче виставити чи все таки на роботу взяти? 

- Дякую за пораду Містер Коул. 

- Просто Коул, - посміхається. 

- Всього найкращого. - Виходжу із кабінету, морально починаючи готуватись до зустрічі із командою. Сподіваюсь його там не буде …