Даяна

Рекомендую читати під пісню I Found - Amber Run

Тарас відвозить мене додому, а сам каже, що має зустрітися із друзями, проте обіцяє, що завтра проведемо увесь день разом, бо це його останні дні тут, вирішую, що варто якось підготуватися, тому їду спершу додому, а далі планую зробити йому пам’ятний подарунок. Але мені не вдається прослизнути непоміченою, бо на порозі я бачу тата, який хмуриться. 

- Від кого квіти?

- Тату, ну від друга. 

- Даяна, тобі шістнадцять, навіть Ніка дочекалася пізніше друзів, ніж ти. 

- Це нічого такого, у нас просто дружба. 

- І він тому тобі півоній пів магазину скупив?

- Вільяме, що ти до неї причепився, - посміхається мама, - вона вже котрий день світиться, ти не помітив? Хай собі дитина тішиться. 

- Я просто не хочу аби вона мала проблеми. 

- Проблем не буде тату, тільки друзі, не більше, - нагло брешу. 

Біжу ставити квіти у воду і наверху розпочинаю свою крафтову діяльність, упаковуючи все у коробку. Я сиджу із заготовками більше ніж дві години, поки мене не відволікає сповіщення від невідомого номера. 

“Рекомендую тобі прямо зараз поїхати до Тараса”

Я швиденько встаю, беручи коробку із собою і збігаю сходами вниз, я не знаю чого очікувати, насправді. Раптом щось із ним трапилося?

- Доню, ти куди? - Запитує мама. 

- Мам, я ненадовго, пустиш?

- До свого таємного шанувальника?

- Мам, ми просто друзі. 

- А коробку рожеву ти йому теж по дружбі думаєш дарувати?

- Мамо, ну будь ласка. 

- Та біжи, звичайно. 

І я їду, дуже хвилююсь, не розумію від кого повідомлення і звідки у людини мій номер взагалі. Піднімаюсь до квартири та тисну на дзвінок, проте ніхто не відповідає. Чекаю ще хвилину і знову дзвоню. 

Тарас відчиняє двері і завмирає, погляд вмить змінюється на збентежений і винуватий. Він одягнений тільки у штани, і то поспіхом, волосся скуйовджене, важко дихає. 

- Даяна? - Промовляє, наче не очікував мене тут побачити. 

- Привіт, - промовляю. 

- Що ти тут робиш?

- Ти ж останні дні тут, і я подумала ...

- Котику, це їжа? - Доноситься із квартири, - неси скоріше, ти мене так вимучив, що я готова з’їсти будь-що! - За його спини з’являється довгонога дівчина, одягнена тільки у майку, його майку. 

Мені перехоплює дихання і я на кілька секунд втрачаю дар мовлення, розуміючи, що до чого. Тобто пазл складається, день зі мною, розмови та солодкі поцілунки, а ночі із моделями. Хоча чого я очікувала, що він стільки час буде без сексу? Він здоровий хлопець, а я … Очі наповнюються сльозами, проте я з усіх сил стримуюсь. 

- Нічого, - шепочу, - не важливо. 

- Послухай, - він ступає крок до мене. Коробка падає із рук і все розсипається. Я не знаю що робити, збирати чи навпаки піти. Він згинається і піднімає фото, де ми разом. Ми зробили його місяць назад, наш перший поцілунок, він цілує мене, а я найщасливіша, захід сонця і ми, тоді я думала, що це найкраща людина у моєму житті. Чого ж так боляче. Наче серце вирвали із середини і розірвали на шматки. - Давай я все поясню. - Що пояснить? Що тут пояснювати?

- Забудь, - витираю сльозу, яка зрадницьки тече по обличчі, - гарної поїздки, - розвертаюсь і йду, він не доганяє, але чую, як просить зупинитись, проте ігнорую. 

Дурепа, яка ж я дурепа, остання ідіотка. Сідаю у машину і кажу водієві, щоб якомога швидше звідси їхав, і реву. Сльози ллються з очей, схлипую і просто зриваюсь на істерику. 

- Чому ж все так? - Шепчу. - Я ж тебе, я ж тебе кохаю. - Саме ці слова сьогодні я хотіла йому сказати, пообіцяти, що готова заради нього на все, що навіть не боюсь відстані, а воно все он як. 

- Кевіне, не вези мене додому, благаю, не хочу аби батьки бачили мене такою. - Водій розуміючи киває і ми їздимо по місту ще кілька кіл, а потім він відвозить мене у наше місце, де я люблю сховатись від проблем. 

Він дістає покривало і стелить на землю, а я сідаю на нього і ховаю обличчя у коліна. Кевін підтримуючи стискає мої плечі, а я плачу ще сильніше. 

- Мені було двадцять два, коли мене вперше кинули, - починає він, - тоді я думав, що це кінець світу, я дзвонив їй, благав мало не на колінах, аби вона повернулася, проте нічого не допомагало, - усміхається, - я тоді, пам’ятаю, пив надзвичайно, мама казала, що відвезе мене у лікарню, якщо я не візьмусь за голову, але я не міг її забути. - Замовкає. 

- А далі? - Промовляю, ковтаючи сльози. 

- А далі я зустрів свою дружину, і зрозумів, що таке справжнє кохання, коли тобою не граються, а цінують, коли чекають і просто дякують за те, що ти є. Даяна, - промовляє він, - я знаю тебе від маленької, яка ти чутлива і як легко тебе зламати, не дозволяй таким як він це робити, на твоєму шляху буде не одна людина, яка захоче тобою скористатися, пообіцяй мені, що будеш обачна і цінуватимеш найперше себе.

- Обіцяю, я більше ніколи не закохаюсь. 

- Дівчинко, - усміхається, - тобі тільки шістнадцять, попереду ще ціле життя, де на тебе чекає людина для якої ти будеш найціннішим подарунком долі. А цей придурок ще згадає купу разів про тебе, і пожаліє, що втратив таку красуню. 

- Справді? 

- Будь впевнена, - посміхається, - хочеш я наб’ю йому морду за тебе?

- Не потрібно, Кевіне, дякую тобі за підтримку. Можна мені ще трошки часу на самоті?

- Звичайно, - промовляє, залишаючи мене саму. 

Я даю волю сльозам, оплакуючи своє перше та невдале кохання, згадую першу зустріч, білий сарафан, чорничний лимонад, який я більше ніколи не буду пити. Наші вечори та солодкі поцілунки, добре, що я не наважилась на більше. Відкриваю галерею та починаю видаляти знімки, затримуюсь на кожному, розглядаючи деталі, від чого серце боляче стискається. Залишився єдиний, той поцілунок на заході сонця, палець завмирає, коли намагаюсь видалити світлину, але не даю собі шансу подумати і все таки закидую світлину до кошика. Витираю сльози і піднімаюсь, складаю покривало і прямую до машини. Ось і все, пішло літо, а разом із ним шматочок мого серця. Тарас Бойчуківський забрав його із собою.