Світ повен чоловіків

1

Море потонуло в темряві.

Ніч була напрочуд тихою. Навіть хвилі, здавалося, втратили будь-яке бажання нагадувати про своє існування. Небо злилося з водою, перетворившись на суцільну чорну безодню.

Еліс сиділа на піску, підтягнувши коліна до грудей, і дивилася вдалину. Вона була втомлена. До біса втомлена. Не від безсонних ночей чи нескінченних турбот, а від людей, які з дивовижною легкістю вміли перетворювати чуже життя на суцільне божевілля.

Особливо чоловіків.

О, чоловіки! Ці самовпевнені створіння, які завжди чудово знають, чого хочуть, аж поки не отримають бажаного. Тоді раптом з'ясовується, що вони зовсім не впевнені у власних почуттях.

Еліс ледь усміхнулася.

Колись вона вважала себе достатньо розумною, щоб не потрапити в таку пастку. Яка наївність! Розум, як виявилося, мало допомагав у справах сердечних. Особливо коли серце вперто відмовлялося дослухатися до здорового глузду.

Теплий вітер пестив її оголені плечі й ворушив кінчики довгого волосся, зібраного у високий хвіст. Вона перебирала пальцями пісок, спостерігаючи, як дрібні піщинки вислизають крізь них.

Так само вислизало й усе, що вона колись вважала своїм.

Еліс любила море. Воно ніколи не ставило зайвих запитань, не давало безглуздих порад і, що найприємніше, нічого не обіцяло. На відміну від людей, море принаймні було чесним у своїй байдужості.

Вона глибоко вдихнула солоне повітря й заплющила очі.

Їй хотілося забути. Хоча б на одну ніч перестати згадувати слова, погляди, дотики й ті прокляті обіцянки, яким вона свого часу мала дурість повірити.

Та пам'ять, ця підступна маленька негідниця, мала власні плани.

І серед усіх спогадів незмінно виринало одне обличчя.

Етьєн.

Звісно, хто ж іще?

— Я давно за тобою спостерігаю.

Чоловічий голос пролунав так несподівано, що Еліс здригнулася.

Вона повільно повернула голову.

Поруч стояв молодий чоловік. Високий, трохи незграбний, із розпатланим світлим волоссям і ліхтариком у руці. На вигляд йому було років тридцять, не більше. Хоча, можливо, й менше. Еліс ніколи особливо не вміла визначати чоловічий вік. Та й навіщо? Значно важливіше було вчасно розпізнати дурня.

— Знаєш, було непросто наважитися підійти до красивої дівчини, яка всім своїм виглядом показує, що хоче побути сама, — промовив незнайомець із ніяковою усмішкою.

— Тоді навіщо підійшов?

Вийшло різкіше, ніж вона збиралася. Але, зрештою, хіба вона запрошувала його скласти їй компанію?

Хлопець розгублено кліпнув.

О, чудово! Схоже, він і сам не знав відповіді на це запитання.

Еліс уважніше придивилася до нього.

Нерівна засмага, світлі очі з хитруватим блиском, трохи загострений ніс і кількаденна щетина, яка, на диво, зовсім його не псувала. Навпаки, надавала певного шарму. З тих чоловіків, які можуть мати привабливий вигляд навіть після трьох безсонних ночей. Хоча навряд чи він про це здогадувався.

Попри високий зріст і цілком дорослу зовнішність, у ньому залишалося щось хлопчаче. Можливо, винна була його незграбність. Або та кумедна манера тримати ліхтарик, наче він збирався вирушити на пошуки скарбів, але дорогою забув, де саме їх закопано.

Еліс мимоволі всміхнулася.

Незнайомець, очевидно, сприйняв це як добрий знак і трохи випростався.

Чоловіче самолюбство! Достатньо однієї жіночої усмішки, щоб навіть найневпевненіший із них відчув себе неперевершеним спокусником.

І все ж у цьому хлопцеві було щось приємне. Він не намагався справити враження досвідченого ловеласа, не сипав дешевими компліментами й не дивився на неї так, ніби вже подумки роздягнув.

Принаймні поки що.

А найголовніше — він не здавався небезпечним.

Хоча Еліс уже давно мала б засвоїти одну просту істину: найнебезпечніші чоловіки далеко не завжди мають відповідний вигляд.

Еліс і сама не помітила, як кутики її губ ледь піднялися в усмішці.

Але він помітив.

О, такі речі чоловіки помічають миттєво! Особливо ті, хто звик сприймати жіночу усмішку як особисте запрошення.

Не гаючи часу, незнайомець опустився на пісок поруч із нею.

— Марсель, — представився він, простягнувши руку.

— Еліс.

Їхні долоні торкнулися лише на мить.

— Дуже приємно, Еліс.

Вона промовчала.

Марселя, схоже, це анітрохи не збентежило. Він належав до тієї породи чоловіків, яких жіноча байдужість не відлякує, а, навпаки, підбурює до рішучіших дій.

До того ж він виявився неймовірно балакучим.

Боже, скільки ж у ньому було слів!

Він жартував, розповідав якісь безглузді історії, перескакував з однієї теми на іншу й робив це з такою невимушеністю, ніби вони були давніми приятелями. При цьому про себе не повідомив майже нічого.

Дивовижний талант — говорити без упину й водночас нічого не сказати.

Еліс слухала впіввуха, зрідка киваючи в найдоречніші, на її думку, моменти. З усього цього словесного потоку їй вдалося з'ясувати лише дві речі: Марсель зупинився в готелі неподалік пляжу і, найімовірніше, вважав мовчання одним із найтяжчих людських пороків.

Він, безперечно, був привабливий. І чудово про це знав. Такі чоловіки завжди знають.

Еліс крадькома поглянула на нього.

«Головне, щоб не псих», — подумала вона.

Зрештою, від симпатичного незнайомця, який підсідає до самотньої дівчини посеред ночі, можна було очікувати чого завгодно.

Особливо якщо він так багато говорить.

— Ти несерйозна людина, — раптом заявила Еліс, безцеремонно обірвавши чергову історію Марселя.

Він усміхнувся.

О, ця самовдоволена усмішка! Здавалося, чоловік сприймав будь-яке зауваження на свою адресу як особистий комплімент.

— Хоча, можливо, ти просто сором'язливий, — додала вона лукаво. — Інакше чому так довго не наважувався до мене підійти?