-

1

Море розчинилося в темряві.

Тієї пізньої години навіть хвилі поводилися незвично тихо, ніби не наважувалися порушити спокій ночі. Небо й вода зливалися в єдине чорне полотно, і лише самотня постать на березі вирізнялася на його тлі світлою плямою.

Еліс сиділа на прохолодному піску, підтягнувши коліна до грудей. Пальці машинально перебирали дрібні піщинки, а погляд губився десь у темряві попереду. В її очах застигла втома — не та, що минає після безсонної ночі, а глибша, накопичена роками. Лише ледь помітна задумливість ще зберігала в них іскру життя.

Вона вдивлялася вдалину, намагаючись відшукати горизонт. Але межа між морем і небом давно зникла. Світ навколо перетворився на щось безформне й безмежне, таке саме, як її думки.

Теплий літній вітер торкався шкіри, ворушив кінчик довгого хвоста, зібраного на маківці. Вона любила такі вечори. Любила море за його байдужість до людських проблем, за відчуття вічності, яке воно дарувало в найскладніші моменти життя.

Тут можна було мовчати.

Тут можна було думати.

Тут можна було бодай ненадовго втекти від себе.

— Я давно за тобою спостерігаю.

Чоловічий голос пролунав настільки несподівано, що Еліс здригнулася.

Вона повільно повернула голову.

Поруч стояв молодий чоловік. Високий, трохи незграбний, із розпатланим світлим волоссям. У руці він стискав ліхтарик, ніби забув, навіщо взагалі його взяв. Попри високий зріст і щетину, він здавався радше хлопцем, ніж чоловіком. У ньому відчувалося щось хлопчаче. Щось таке, що не дозволяло сприймати його серйозно.

— Було непросто підійти до красивої дівчини, яка всім своїм виглядом показує, що хоче побути сама, — додав він.

— Тоді навіщо підійшов?

Запитання прозвучало різкіше, ніж вона планувала.

Хлопець розгублено кліпнув.

На мить здалося, що він і сам не знає відповіді.

Еліс уважніше придивилася до нього.

Нерівна засмага, хитрі світлі очі, трохи загострений ніс. Він нервово потер щоку, вкриту кількаденною щетиною. Дивно, але ця недбалість лише додавала йому шарму.

І найголовніше — він не здавався небезпечним.

Скоріше смішним.

Вона сама не помітила, як кутики її губ ледь піднялися.

Схоже, він це помітив.

Не втрачаючи часу, хлопець опустився на пісок поруч із нею.

— Марсель, — представився він і простягнув руку.

— Еліс.

Їхні долоні торкнулися лише на мить.

— Приємно познайомитися.

Вона нічого не відповіла.

Марсель виявився напрочуд балакучим. Слова сипалися з нього безперервним потоком. Він розповідав про якісь дрібниці, жартував, перескакував із теми на тему, але при цьому майже нічого не говорив про себе.

Еліс слухала впіввуха.

З його слів вона зрозуміла лише те, що він зупинився в готелі позаду пляжу.

І що мовчати цей чоловік, здається, не вмів узагалі.

«Головне, щоб не псих», — подумала вона.

Усе інше можна пережити.

— Ти несерйозна людина, — раптом сказала Еліс, перебиваючи чергову історію.

Марсель усміхнувся.

Наче почув саме те, що хотів.

— Але, можливо, ти просто сором’язливий, — усміхнулася вона. — Інакше чому так довго не наважувався підійти?

— Я неймовірно скромний, — із удаваною серйозністю відповів Марсель.

Він нахилився ближче. Від нього пахло морем, нічним повітрям і чимось невловимо знайомим. На мить Еліс здалося, що світ навколо розчинився, залишивши лише шум хвиль і його погляд.

Марсель поцілував її.

У цьому поцілунку було більше впевненості, ніж ніжності. Він поводився так, ніби звик отримувати бажане. Еліс відчула легке запаморочення. Їй подобалася його сміливість, але водночас щось у ній насторожувало.

Вона ще не встигла розібратися у власних почуттях, коли задзвонив телефон.

Різкий звук прорізав тишу пляжу.

Еліс здригнулася й поспішно дістала телефон. На екрані світився незнайомий номер.

— Алло?

Чоловічий голос представився Горженом.

Вона насилу пригадала, хто це. Розмова тривала лише кілька хвилин, але цього вистачило, щоб повернути її до реальності.

Коли дзвінок закінчився, Марсель сидів поруч і мовчки дивився на море.

— Твій хлопець? — недбало запитав він.

— Ні, — відповіла Еліс. — Я люблю свободу. Мабуть, навіть занадто.

Марсель усміхнувся.

— Тоді ми схожі.

Якийсь час вони мовчали.

— Іди купатися, — раптом сказала Еліс.

— Зараз?

— А чому ні?

— Тому що я не планував нічних пригод.

— Боїшся?

Він розсміявся й похитав головою.

Через хвилину Марсель уже біг до води, а Еліс сиділа на піску й спостерігала за ним. Його сміх долинав із темряви разом із шумом хвиль.

Вона сама не помітила, коли почала усміхатися.

Було дивно. Вони знали одне одного менше години, але поруч із ним вона почувалася так, ніби знайома з ним набагато довше.

Коли Марсель повернувся, вони сіли поруч.

— Коли ти їдеш? — запитав він.

— Післязавтра.

— А я завтра.

Еліс відчула легкий смуток.

— Так швидко...

Марсель провів рукою по піску.

— Я давно ні до кого не прив’язуюся, — тихо сказав він. — Колись був закоханий. Сім років. Закінчилося погано.

Його голос став жорсткішим.

— Після того я перестав вірити людям.

Еліс уважно подивилася на нього.

— Через одну людину не можна судити всіх.

— Можливо.

Він усміхнувся, але в цій усмішці не було радості.

Між ними знову запала тиша.

Еліс раптом зрозуміла, що бачить перед собою зовсім не того безтурботного чоловіка, яким він намагався здаватися на початку спільного вечора. За його впевненістю ховалося щось інше — образа, розчарування і самотність.

І саме це лякало її найбільше.

Тому що, попри все, він подобався їй дедалі сильніше.