-

«Твоя душа не підходить моїй», — сказав Марсель, відвернувшись.
Еліс тяжко зітхнула й подумала: «Від кохання до ненависті — лише одна година».

1

У цей тихий пізній вечір навіть море не видавало жодного звуку. Все навколо занурилося в темряву. На березі сиділа дівчина у світлій майці, вирізняючись на тлі безмежного темного простору. Її думки блукали десь далеко. Пальці були зариті в пісок, а погляд розгублено ковзав по морській гладі. Якби хтось зазирнув у її очі, то побачив би в них глибоку втому. Єдиним проблиском надії була легка задумливість, ледь вловима в її сумному погляді.

Вона примружилася, намагаючись розгледіти лінію, де море плавно переходило в небо, але цей горизонт був таким самим розмитим, як і її каламутні думки. Темрява приховувала межу, де сходилися два величезні простори, але вони все одно зливалися воєдино — невидиме відбувалося у свій час, ніби за якимось ретельно складеним графіком.

Теплий літній вечір ніяк не в’язався з тягарем, що навис над її акуратною головою. Довгий, густий хвіст, зібраний на маківці, підкреслював її зосередженість. Її цікавило все. Думки ковзали від похмурих глибин моря до мерехтливих зірок у небі. Дивлячись угору, вона мріяла: уявляла зорепад, як маленькі, сяйливі вогники чарівним чином падають на землю.

Вона любила море — його лагідний прибій і те відчуття вічності, яке прокидалося в ній у найсумніші миті життя. Не потрібно було вслухатися в шум води — морський бриз сам приносив її краплини, що ніжно торкалися обличчя. Тут, на березі, можна було зазирнути вглиб себе й залишитися наодинці зі своїми думками. Природа якнайкраще пасувала для усамітнення. Сидіти на пляжі на самоті, знаючи, що ніхто не потурбує, було її способом знайти спокій.

Раптом пролунав голос, більше схожий на чоловічий, але з нотками юнацької невпевненості. Дівчина була певна: ліворуч від неї стояв ніби дорослий хлопець, але без тієї внутрішньої впевненості, що робить чоловіка по-справжньому зрілим. Йому явно бракувало досвіду. Попри це, він був достатньо наполегливим — настільки, що вже встиг їй набриднути. На її обличчі майнула тінь роздратування, але він, здавалося, цього не помітив і продовжував свою монотонну розмову.

– Я давно за тобою спостерігаю, – раптом сказав він. – Було нелегко наважитися підійти до красивої, але сумної дівчини, яка явно дає зрозуміти, що їй не потрібне товариство.

– Тоді навіщо ти підійшов? – запитала вона прямо в лоб.

Її пряме запитання застало його зненацька. Він розгубився, але спробував втримати гідність. Дівчина уважно подивилася на нього й несподівано усміхнулася. Перед нею стояв почервонілий від нерівної засмаги хлопець із хитрими, трохи зухвалими очима. Його загострений ніс і цілком акуратні губи виглядали виразно. Він нервово облизнувся й почав почухувати щоку, вкриту щетиною. Ця неголеність дивним чином додавала мужності його м’яким, майже жіночним рисам.

Перед нею стояв блондин із розпатланою кучерявою шевелюрою, безглуздо стискаючи в руці ліхтарик. Це виглядало настільки кумедно, що вона мимоволі відчула щось на кшталт симпатії. Раніше її ніколи не приваблювали неохайні люди, але в цьому хлопцеві було щось особливе. Він випромінював тепло й просту радість, якої їй так бракувало в житті. На мить вона відчула до нього дивну, майже незрозумілу близькість.

Зрозумівши це, він спритно всівся поруч, ніби вловивши її проблиск симпатії.

– Мене звати Марсель, – промовив він, простягаючи руку.

– Еліс, – коротко відповіла вона, потискаючи його руку.

– Приємно познайомитися, – сказав Марсель.

Еліс дивилася на нього з недовірою, але й з легким подивом, ніби перед нею стояв ангел, що зійшов з небес.