Глава 13

Після того, як Майк усе частіше залишався у нас на ночівлю, я майже непомітно для себе переїхала в кімнату до Рона. Мої речі поступово з’явилися на його полицях, у шафі, на тумбочці біля ліжка. Але звичка все одно залишилась — щоразу, коли я хотіла зайти, я тихенько стукала у двері. От і зараз, після ранкового душу, вологим волоссям, я знову постукала.
— Так, — пролунав знайомий голос Рона.
Я обережно відчинила двері й зайшла. Рон сидів на ліжку, схрестивши ноги, з ноутбуком на колінах. На носі — його окуляри, які він надягав, коли працював. Екран відбивався у скельцях, а пальці швидко бігали по клавіатурі.
Почувши, що я зайшла, він підняв очі. На мить затримав погляд на мені, потім повільно прикрив ноутбук, зняв окуляри і відклав їх на тумбочку.
І одразу простягнув руки до мене — так, як робив завжди, коли хотів, щоб я сіла поруч.
— Сонечко, не треба щоразу стукати у двері. Це твоя кімната. Це твій дім.
Мій дім…
Ці слова ніби м’яко опустилися мені в серце. Я відчула, як щось тепле розливається всередині.
Я підійшла до ліжка і сіла поруч, підтягнувши ноги під себе.
— Ну мало чим ти зайнятий, — хитро сказала я.
Рон усміхнувся. Він трохи нахилився до мене, і я відчула його тепле дихання біля вуха.
— Мені, окрім тебе, ніхто не цікавий.
Я тихо засміялася і притулилася до нього ще ближче. Його рука одразу лягла мені на плечі, притягуючи до себе.
— Ти щось хотіла? — ніжно запитав він, проводячи пальцями по моєму ще вологому волоссю.
Я на секунду зам’ялася.
— Так… я хотіла позичити твій ноутбук. Мені на електронну пошту мали надіслати дипломи. І… нарешті я хотіла обрати якийсь коледж або університет. Завдяки твоїй угоді я можу собі дозволити.
Рон трохи відхилився, щоб подивитися мені в очі. У його погляді не було ні здивування, ні сумнівів — лише спокійна підтримка.
— І правильно, — тихо сказав він.
Він потягнувся до ноутбука, знову відкрив його і розвернув екран до мене.
Ми вмостилися на ліжку поруч. Я відкрила ноутбук і ми обидва лягли на животи, підперши підборіддя руками. Екран світився перед нами, освітлюючи напівтемну кімнату м’яким блакитним світлом. Рон лежав зовсім близько. Я відчувала тепло його плеча поруч зі своїм. Інколи він нахилявся трохи ближче, щоб краще роздивитися екран, і його волосся майже торкалося моєї щоки.
Я зайшла на пошту. Пальці трохи тремтіли, коли відкривала лист. Файл із дипломами завантажився, і я почала повільно прокручувати сторінку. Рон уважно дивився.
— Ого… — раптом тихо сказав він.
Я зупинилась.
— Що?
Він усміхнувся, трохи здивовано похитавши головою.
— То Мішель не прикрашала. Ти дійсно відмінниця. По всіх предметах…
Я зніяковіло скривилась і трохи опустила очі.
— Взагалі-то ні.
— Ні? — він нахилився ближче до екрана. — Де?
Я ткнула пальцем у рядок.
— По фізкультурі…
Рон на секунду замовк, а потім тихо засміявся.
— Чому? Ось, найвищий бал.
Я зітхнула і закрила обличчя долонею.
— Так… це завдяки директору.
Він повернув голову до мене.
— У сенсі?
Я трохи повернулася на бік, дивлячись на нього.
— Я для школи діставала перемоги на олімпіадах. Математика, література, іноді історія… Школа отримувала нагороди, грамоти. Ну і… директор домовився з учителем фізкультури.
Рон мовчки дивився на мене кілька секунд. Не засуджуючи і не сміючись. Просто дивився. Потім його рука тихо лягла мені на спину.
— Колін… — тихо сказав він. — Ти серйозно думаєш, що це щось змінює?
Я знизала плечима.
— Ну… трохи.
Він посміхнувся.
— Я бачу перед собою дівчину, яка виграла купу олімпіад, вступає до коледжу і малює картини, від яких неможливо відірвати очей.
Він легко штовхнув мене плечем.
— І ти хвилюєшся через фізкультуру?
Я тихо засміялася.
— Коли ти так кажеш… звучить трохи смішно.
— Бо це і є смішно, — м’яко сказав він.
Потім кивнув на екран.
— Ну що, відміннице. Давай дивитися, куди ми тебе відправимо вчитися.
Я затримала курсор над списком університетів, які обрала для художників. Серце трохи тремтіло від сумнівів — чи правильно обираю, чи вистачить грошей… А Рон, сидячи поруч, хмурив брови, бкрчав і нахилився до екрану.
— Якщо я оберу інші, то я не вкладусь у кошти, — пробурмотіла я, намагаючись пояснити йому свої побоювання.
Раптом він різко ляснув мене по сідниці, і я здригнулася від несподіванки. Його очі блищали рішучістю та суровістю.
— За що?
— Ти… ти підеш в цей! — прогримів він, натискаючи пальцем на сайт, вибираючи університет, який для нього був беззаперечним вибором.
— Роне, у мене немає стільки грошей… — шепотіла я, відчуваючи, як хвиля сумнівів накриває мене знову.
— Я все організую, — сказав він спокійно, майже без тіні сумніву, ніби це було для нього природним і правильним.
— Роне! Ні! — я різко підвелася, намагаючись втримати контроль, — оплачувати побачення, купувати квіти, їжу — це одне, але оплатити мені найкраще навчання — це зовсім ін...
Він дивився на мене лише з тихою посмішкою, підніс руку до мого обличчя, і якось миттєво, природно, перервав мої слова поцілунком. Мої думки розсіялися, серце забилося шалено, а руки його ніжно обіймали мене. Ніжно відступивши від мене, він провів долонею по моєму щоках і заглянув у очі, немов намагаючись передати всю свою турботу та впевненість.
— Моя дівчина вчитиметься у найкращому університеті міста, — промовив він тихо, але з такою рішучістю, що слова здавалися обіймами. Потім він злегка посміхнувся, і ця посмішка була ніжна, тепла, щира — якби вона могла заспокоїти будь-які сумніви й страхи, то зробила б це бездоганно. Моє серце калатало так, що я майже не чула власних думок. Мені нічого не залишалося, як просто змиритися. Я тихо прошепотіла:
— Дякую, — посміхнулася, і щоки миттєво почервоніли.

До кінця дня Рон був поруч, спокійно підтримував мене, поки ми разом з’їздили подавати документи. Коли мені повідомили, що мене прийняли, я відчула справжню ейфорію. У гуртожитку вже була кімната, і я могла б залишитися там сама, але Рон, трохи соромлячись, нахилився ближче, його погляд м’яко ловив мене:
— А ти не хочеш пожити у квартирі? З власною кухнею та ванною?
Я трохи розгубилася, на мить прикусила губу:
— В принципі можна… тільки тоді треба влаштуватись на роботу… Та чи потрібно це мені? Кімната ж безкоштовна…
Він наблизився ще трохи, і голос його став тихим, ніжним, майже шепотом:
— Я взагалі-то хотів запропонувати тобі жити разом… зі мною.
Я стояла, притискаючи руки до себе, намагаючись упоратись із хвилюванням і щастям одночасно. Серце калатало шалено, щоки гаряче пекли. Рон стояв поруч, трохи сором’язливо посміхаючись, його очі світилися ніжністю, а в погляді була та впевненість, що завжди змушувала мене відчувати себе в безпеці.
— Жити разом… з тобою? — прошепотіла я, ледве чутно, і відразу відчула, як всередині все розтануло від радості.
Він кивнув і наблизився ще трохи, обережно торкнувшись моєї руки, проводячи пальцями по її тильній стороні.
— Так, — сказав тихо, майже шепотом. — Мені не хочеться, щоб ти відчувала себе однією, коли тут нове життя починається. І… я хочу, щоб ти відчувала себе вдома, не чекаючи на гуртожиток чи чужу кімнату.
Я вдихнула глибоко, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття, і не могла стримати усмішку.
— Рон… — тихо промовила я, і він накрив мою руку своїм долонею, стискаючи її ніжно, як обіцянку. — Ти знаєш, що я згодна?
Він посміхнувся, обійняв мене, притиснувши до себе, і я відчула тепло його тіла, що розлилося всередині. Було тихо, окрім далекого шуму міста, але ми чули тільки одне одного.
— Тоді домовились, — прошепотів він у моє вухо. — Твоє нове життя починається… разом зі мною.
Я розслабилася у його обіймах, вперше відчула справжню легкість. У голові промайнуло все — кімната у гуртожитку, університет, робота, турботи — і все одно я знала: поруч Рон, і з ним будь-які страхи зникали.
Я посміхнулася, притискаючись до нього ще міцніше.
— Я така щаслива… — прошепотіла я, і його обійми стали ще теплішими, мовби він хотів сказати без слів: «Я теж».