Глава 11

Рон поставив переді мною ваги.
— Сьогодні без ставок? — запитала я, намагаючись усміхнутися.
— Без, — відповів він спокійно. — Ставай.
Я стала. Цифра змінилася й зупинилася. Лише один кілограм.
Рон пирхнув, а Мішель, що сиділа поруч, розсміялася. Він дістав зі столу купюру й кинув у мій бік.
— Невдаха.
— Роне… — я розгублено подивилася на нього. — Ти чого?
Він раптом різко підлетів, штовхнув мене до стіни. Його руки стиснули мої плечі так сильно, що я здригнулася. Я не впізнавала його. Очі — темні, чужі, повні злості.
— Мені не потрібна дівчина, яка не хоче займатися собою! — його кулак гримнув у стіну поруч із моїм обличчям.
Мішель продовжувала сміятися. Цей звук був різкий, неприродний.
— Тільки й умієш що плакати, — він схопив мене за горло. — Ти не потрібна мені.
Я задихнулася. Світ звузився до темної плями перед очима.
​​​​​Я різко прокинулася. Сіла на ліжку, швидко дихаючи, серце калатало так, ніби хотіло вискочити з грудей. Кімната була темна й тиха. Жодних криків. Жодного сміху. Я озирнулася. Я в кімнаті у Рона. Він спокійно спав поруч, повернувшись до мене обличчям. Його дихання було рівне, тихе. Зовсім не те обличчя зі сну — жодної злості, лише спокій і знайома м’якість рис.
— Це сон… лише сон, — прошепотіла я, притискаючи долоню до грудей, щоб вгамувати серце.
Та сльози все одно виступили на очах. Сон був таким реальним, таким болісним. Наче страх, який ховався десь глибоко всередині, раптом вирвався назовні. Страх бути недостатньою. Страх втратити. Я тихо лягла назад, але заснути вже не могла. Рон раптом ледь поворухнувся й, навіть не прокидаючись, інстинктивно притягнув мене ближче. Його рука обійняла мене за талію. Я завмерла. Його тепло було справжнім. Спокійним. Безпечним. Він тихо зітхнув уві сні й притулився щокою до мого волосся. 
 

Полежавши ще кілька хвилин, я зрозуміла — сон більше не повернеться. Очі були відкриті, думки гучні, серце вже не калатало, але всередині залишився неприємний холод. Я повільно повернула голову до годинника. 5:00. Надворі ще темно. Світ тільки-тільки готувався прокинутися.

“А раптом такі сни не просто так?..” — ця думка зрадницьки ковзнула в голові, і я одразу спробувала її відштовхнути. Але страх усе одно лишився тонкою тріщиною десь глибоко. Я обережно підняла ковдру, щоб не розбудити Рона. Він тихо спав, дихав рівно. Я затрималася на мить, дивлячись на нього. Такий спокійний. Такий не схожий на того з мого сну.

“Це лише сон,” — ще раз повторила я подумки.

Я тихо вийшла з кімнати й пройшла до нашої з Мішель спальні. Двері ледь скрипнули, але вона навіть не поворухнулась. Я швидко, майже механічно перевдягнулась у спортивну форму — легкі лосини, футболка, кросівки. Рухи були чіткі, зосереджені, ніби я намагалася втекти не від дому, а від власних думок.

На кухні було прохолодно. Я налила воду у склянку, вичавила трохи лимона. Випила. Потім ще одну. Кислинка освіжила, повернула до реальності. Глибокий вдих. Я вийшла надвір. Повітря було свіже, світанкове, з легким присмаком солі від моря. Небо лише починало світлішати, тонка смужка рожевого з’являлася на горизонті. Світ ще спав, і ця тиша була майже лікувальною. Я рушила повільним кроком, а потім перейшла на легкий біг. Кроки ритмічно відбивалися об асфальт. Дихання вирівнювалося. З кожним метром напруга ніби залишалася позаду.

“Мені не потрібна дівчина…” — слова зі сну раптом спалахнули в пам’яті. Я збільшила темп. “Це не правда.” Бігла швидше. Серце почало працювати на повну, але тепер це був здоровий, живий ритм. Я не бігла від нього. Я бігла до себе.

Сонце повільно піднімалося, фарбуючи небо в теплі відтінки. І разом із цим світлом у грудях щось теж почало теплішати. Я не слабка. Я не тягар. Я просто людина, яка боїться втратити те, що любить.

Я бігла, поки легені пекли, а ноги стали важкими, мов налиті свинцем. Вичавила з себе максимум — ніби хотіла довести щось не лише світу, а й собі. Навіть звернула до маленького цілодобового магазину на розі, купила пляшку води 0,5 і випила її просто біля входу, жадібно, не переводячи подиху.
Коли повернулася додому, годинник показував майже сьому. Мій рекорд.
Я переступила поріг — і не встигла навіть зняти кросівки, як Мішель кинулася до мене з обіймами.
— Де ти була? Роне, вона прийшла! — гукнула вона на весь дім.
За кілька секунд згори почувся гуркіт кроків, і Рон буквально вилетів сходами.
— Що сталось? — розгублено запитала я, переводячи подих.
Мішель відступила, і тепер уже Рон обіймав мене. Так міцно, ніби я зникла на рік, ніби він боявся, що я знову розчинюся в повітрі.
— Де ти була? — тихо повторив він, не відпускаючи.
Його голос був не злий. Він був наляканий.
— Я просто бігала… — здивовано відповіла я. — Ви чого? Могли ж подзвонити.
— Ми дзвонили, — буркнула Мішель. — Ти не відповідаєш.
Я дістала телефон із кишені. Екран засвітився — десятки пропущених викликів, повідомлення.
Телефон на беззвучному. Моє серце стиснулося.
— Я… я не чула, — тихо сказала я, піднімаючи очі на Рона.
Він видихнув, притулившись лобом до мого волосся. Його пальці все ще стискали мою спину, але вже не так різко — ніби переконувався, що я справді тут.
— Ти зникла о п’ятій ранку, — прошепотів він. — Після того як…
Він не договорив. Але я зрозуміла. Після того, як я прокинулась від кошмару.
— Я не хотіла нікого будити, — тихо відповіла я. — Просто не могла спати.
Він трохи відсторонився, щоб подивитися мені в очі. У його погляді не було злості. Лише тривога і щось дуже м’яке.
— Наступного разу скажи, добре? — попросив він. — Я… злякався.
У грудях защеміло. Після того сну, після тих страшних слів, ця реальність була зовсім іншою. Він боявся не через мою вагу. Не через “недостатність”. Він боявся втратити мене. Я обережно торкнулася його щоки.
— Добре. Обіцяю.
Мішель, яка спостерігала за нами, зітхнула з полегшенням.
— Я вже уявила найгірше, — пробурмотіла вона, але в її голосі теж звучала турбота.
Я відчула, як напруга остаточно відступає.
— Вибачте, — тихо сказала я. — Я просто… хотіла пробігтися.
Рон знову обійняв мене, вже спокійніше.
— Головне, що ти тут, — прошепотів він.
Раптом я чітко зрозуміла: мій страх був лише відлунням нічного кошмару. А реальність — ось вона. Теплі руки навколо мене. Схвильований голос. Дім, у який я повернулася.
— До речі, де ти бігала? — запитала Мішель. — Ми теж подумали, що ти на пробіжці. Навіть самі вибігли тебе шукати. Але ніде не зустріли.
— Ви… теж бігли? — я розгублено перевела погляд з неї на Рона.
Він знизав плечима, але в очах усе ще жевріла тривога.
— Так. Спочатку по набережній. Потім через парк. Я подумав, що ти могла піти до пляжу.
У грудях знову защеміло — від того, що вони не просто сиділи й чекали. Вони шукали.
— Я побігла в інший бік, — тихо пояснила я. — Через старий квартал, потім звернула до траси й далі до маленького магазину на розі. Там купила воду.
— До траси? — Мішель насупилась. — Колін, це ж далеко.
— Я хотіла… — я зам’ялася. — Просто хотіла бігти довго.
Рон уважно дивився на мене. Не перебивав. Просто слухав.
— Я побила свій рекорд, — додала я з легкою, втомленою усмішкою.
Мішель схрестила руки на грудях, але кутики її губ все ж піднялися.
— Молодець, чемпіонко. Але наступного разу залишай записку. Або вмикай звук.
Я опустила погляд на телефон у своїй руці.
— Вибачте. Я правда не думала, що ви так злякаєтесь.
Рон підійшов ближче й обережно прибрав пасмо волосся з мого обличчя.
— Ми злякались не тому, що ти бігаєш, — тихо сказав він. — А тому що ти зникла.
Ці слова прозвучали дуже просто. І дуже щиро.
Я ковтнула повітря, відчуваючи, як щось тепле розливається всередині. Після нічного кошмару, після ранкової втечі від власних думок — це було найкращим нагадуванням, що реальність інша.
— Добре, — прошепотіла я. — Наступного разу розбуджу вас і вижену бігати разом зі мною.
— О ні, — театрально простогнала Мішель. — О п’ятій ранку? Ніколи.
— Тоді, раз я проштрафилась, сніданок з мене, — посміхнулась я, відчуваючи, як напруга остаточно тане. — Тільки спочатку сходжу до душу.
— Ми проконтролюємо, щоб ти не втекла знову, — кинула Мішель уже зовсім жартома.
Рон лише тихо всміхнувся, але в його погляді ще жевріла ранкова тривога, перемішана з полегшенням.
Гаряча вода змивала втому з м’язів і залишки нічного страху. Я стояла під струменями, заплющивши очі, і дозволила собі видихнути по-справжньому. Сьогодні — новий день. І він реальний.
Коли я повернулася на кухню з вологим волоссям, загорнута в простору футболку й шорти, у домі вже пахло кавою. Мішель сиділа за столом, гортаючи телефон, а Рон стояв біля вікна, дивлячись на подвір’я.
— О, шеф-кухар повернувся, — усміхнулась вона.
Я дістала зі своєї сумки злегка пом’ятий аркуш — рецепт бабусі. Почерк знайомий до болю, круглі літери, маленькі примітки на полях.
— Що готуєш? — поцікавився Рон, підійшовши ближче.
— Секрет, — підморгнула я. — Але це найкращий сніданок у світі.
Я почала шарудіти пакетами, діставати борошно, яйця, молоко. Рухи були вже не нервові, а впевнені — ніби з кожним дотиком до кухонного столу я повертала собі стабільність.
— Це бабусин рецепт, — тихо додала я, розбиваючи яйця в миску. — Вона завжди готувала це, коли мені було сумно.
Рон зупинився зовсім поруч. Його рука легко лягла на мою талію.
— Тоді нам пощастило, — сказав він м’яко. — Бо сьогодні він нам дуже потрібен.
Я підняла на нього очі. В них не було ні докору, ні осуду. Лише тепло. На сковороді зашипіло масло. Тісто лягало рівним колом, повітря наповнилося солодким, домашнім ароматом. Мішель потягнула носом і театрально заплющила очі.
— Якщо це те, що я думаю, я прощаю тобі ранкову втечу, — оголосила вона.
Я засміялась. Легко. По-справжньому. Поки я перевертала золотисті млинці, відчувала, як щось усередині стає на свої місця, через цей момент — кухню, запах дитинства, людей поруч.
Млинці зникли зі столу майже миттєво. Мішель задоволено відкинулась на спинку стільця, облизуючи ложку з рештками варення.
— Все, — урочисто сказала вона, витираючи губи серветкою. — Можете мене привітати.
Ми з Роном переглянулися.
— З чим? — запитала я, відпиваючи чай.
Мішель витримала паузу, насолоджуючись увагою.
— Ми з Майклом тепер офіційно разом.
Я широко усміхнулася.
— Ого! Він що, зробив тобі пропозицію?
— О ні, — вона одразу розсміялась. — Це тільки після вас.
Вона багатозначно глянула на Рона, і я відчула, як щоки починають теплішати.
— Він просто запропонував стати його дівчиною, — додала вона вже м’якше. — Сказав, що не хоче більше робити вигляд, ніби ми “просто друзі”.
— І ти? — запитала я, хоча по її сяючих очах усе було зрозуміло.
— І я погодилась, — вона знизала плечима, але усмішка видала її з головою. — Бо, здається, я давно цього чекала.
Рон тихо кивнув.
— Вітаю, — сказав він щиро. — Це серйозний крок.
— Та ну тебе, — Мішель махнула на нього рукою. — Не роби вигляд, ніби ти тут найдоросліший.
— Я й не роблю, — усміхнувся він. — Просто радий за тебе.
Я підвелася й обійняла Мішель. Вона міцно притиснула мене до себе.
— Я правда щаслива, — прошепотіла вона.
— Я бачу, — тихо відповіла я. — Ти світишся.
Коли я сіла назад, Рон легенько торкнувся моєї руки під столом.
— Бачиш, — прошепотів він так, щоб почула тільки я, — у нас тут період змін.
Я глянула на нього і ледь усміхнулась.
— Пропоную відмітити це у нічному клубі, — задоволено оголосила Мішель, піднявши руки вгору, ніби вже стояла під спалахами софітів.
— Я за, — одразу підтримав Рон.
Я невпевнено подивилась на них обох.
— Нічний клуб… — повторила тихо. — Я ніколи не була в таких місцях. Та й вдягти мені нічого.
— Ти що, серйозно? Ніколи? — здивувався Рон, навіть нахилився вперед, ніби краще роздивитися мене.
Я кивнула.
Мішель засміялася й підморгнула брату.
— Вона з тих, хто вечорами читає або малює, замість того щоб танцювати на барній стійці.
— Це не так вже й погано, — тихо вставив Рон, і я відчула, як щось тепле ковзнуло в його голосі.
— На рахунок “нема чого вдягти” — не хвилюйся, — продовжила Мішель, уже плануючи в голові. — Є привід оновити твій гардероб. Тим паче ти схудла, і це треба красиво підкреслити. Правда, братику?
— Звісно, — спокійно відповів Рон. — Я вас підкину до торгового центру. І взагалі… походжу з вами.
Я відчула, як щоки зрадницьки почервоніли.
— Походиш? — перепитала я, намагаючись звучати впевнено.
— Ага, — усміхнувся він. — Має ж хтось подивитися, щоб ти не втекла з примірочної, сказавши, що “це занадто сміливо”.
— Оце правильно! — вигукнула Мішель. — Чоловіча оцінка не завадить.
— Мені здається, я стаю об’єктом експерименту, — пробурмотіла я, але вже сміялася.
Рон нахилився ближче й тихо додав:
— Ти в будь-чому будеш виглядати чудово. Але якщо ти хочеш спробувати щось нове… я хочу це побачити.
Його погляд був не оцінюючим, а захопленим. 
Мішель вже стрибала біля столу, плануючи:
— Все! Після обіду їдемо. Сукня, підбори, зачіска… Колін, ти сьогодні запалиш танцпол.
Я нервово видихнула. Нічний клуб. Нова сукня. Нова я.
Можливо, це саме те, що потрібно — зробити крок туди, де я ще ніколи не була. І не бігти, а танцювати.