Глава 8

Я прокинулась рано, коли світ ще тільки починав просинатися, а кімната була наповнена тихою синьою напівтемрявою. Думки крутилися у голові, як завзяті хвилі, не даючи спокою, і я зрозуміла, що спати більше не вийде. Погляд упав на годинник — 5:30. Тіло відчувало втому, очі були важкими, але всередині панував якийсь неспокій, який змушував діяти.
Тихо встала з ліжка, намагаючись не розбудити Мішель, взяла рушник і підійшла до ванної. Чищення зубів було рутинною дією, але навіть у ній думки не стихали: образи з минулого дня, усі ті моменти з Роном, що зараз крутяться у пам’яті, немов маленькі спалахи світла. Я робила усе повільно, немов намагаючись затримати час, але серце відчувало, що цього мало.
Щоб відволіктися, я вирішила піти на пробіжку. Сама. Жодних відволікань, лише я та ранковий вітер. Я перевдяглася у спортивний одяг — легкі шорти, футболка, кросівки, які вже трохи відбиті мого щоденного тренування. Двері відчинилися, і прохолода раннього ранку, насичена запахом солоної води та мокрого піску, миттєво обняла тіло. Морське повітря проймало наскрізь, освіжаючи, розсіюючи залишки сну, пробуджуючи всі відчуття.
Я зробила перший крок на доріжку, і серце трохи прискорилося. Потім другий, третій… і тіло саме почало знаходити ритм. Кожен вдих наповнював легені солоним ароматом хвиль, а видих розчиняв тривогу, що накопичилася вночі. Моя голова була повна сумнівів, спогадів і питань: чи він справді щирий? чи не зникне все так швидко, як попередні стосунки Мішель казала? Але з кожним кроком ці думки ставали тихішими.
Пробіжка ставала не лише фізичним рухом, а й внутрішнім очищенням. Я спостерігала, як ранкове сонце повільно піднімається над морем, як легкі хвилі пестять берег. Я бігла автоматично, тіло відчувало легкість від ранкового повітря, а думки, навпаки, згущувалися, як темні хмари над горизонтом. Кожен крок відлунював у голові образами і передчуттям: Рон. Я зрозуміла, наскільки глибоко закохалася, і водночас відчула холодок страху — що буде, якщо він раптом кине мене? Серце стиснулося, ком підступив до горла, і я прикрила очі передпліччям, намагаючись стримати зрадницькі сльози.
— Обережно! — пролунав різкий крик, і перш ніж я встигла відреагувати, під моїми ногами промайнув велосипед. Я впала на бік, холодний асфальт вдарився об моє коліно. Десь у середині себе я навіть посміхнулася — тепер можна було б відмазатися, що це через травму я плачу, а не через мою невпевненість 
— Ти що? У тебе традиція тепер — щотижня мені під колеса стрибати? — хтось насмішкувато сказав, а я ледве почула через дзвін у вухах.
Відчуття землі під плечем змішалося з ніжним теплом присутності поруч. Голос, теплий і знайомий, пролунали тихіше:
— Агов, ти як?
Я відчула, як хтось обійшов мене і присів біля. Серце калатало, а руки ще тремтіли від падіння.
— Ох, ти сильно пошкодила коліно, — сказав він, озираючись на мене з тривогою в очах.
— Вибач, — крізь ридання промовила я, намагаючись виправдатися. — Я не хотіла…
— Ну-ну, — промовив він спокійно, простягнув руку, і я відчула тепло його долоні, коли він допоміг мені підвестися. — Все гаразд, не хвилюйся. Ти як? Боляче ходити?
Я зробила невпевнений крок, намагаючись стати на ногу.
— Ай! — ледь не впала, але його рука на моєму лікті підтримала мене, даруючи безпеку.
Він трохи посміхнувся, хоча очі були серйозними:
— Давай я відведу тебе додому. Де ти живеш?
Моє серце билося шалено — і не лише через біль. Це тепло, турбота, близькість… все це одночасно захоплювало і лякало. Я кивнула, намагаючись зібрати голос:
— Я… я недалеко, лише трохи вниз по доріжці, — промовила тихо, майже шепотом.
Він уважно глянув на мене, на моє коліно, на моє напружене обличчя, і знову простягнув руку. Він поклав мою руку на своє плече і тримаючи за талію повів додому.
— Я  піду повільніше. Ти тримайся за мене.
Кожен крок був легшим завдяки його присутності, і думки про страх перед можливою втратою відступали, замінюючись відчуттям захищеності. Підійшовши до дому, він підтримував мене під лікоть так обережно, ніби я була кришталевою. Двері тихо рипнули, і ми зайшли всередину. У вітальні ще панував ранковий напівсонний спокій — світло лише починало проникати крізь фіранки.
Він допоміг мені сісти на диван, акуратно піднявши мою ногу на край подушки, а сам присів навпроти, майже на рівні мого коліна. Його брови зійшлися, коли він уважно оглянув подряпану шкіру.
— Де у тебе аптечка? — запитав він зосереджено.
— Я… я не знаю… — схлипуючи відповіла я. Сльози ще не встигли висохнути, і тепер усе виглядало ще безглуздіше.
— Що тут відбувається? — пролунало згори.
Я здригнулася. По сходах спускався Рон — ще з вологим волоссям після душу, у світлій футболці, яка липла до плечей. Його погляд одразу впав на мене… а потім на незнайомого хлопця поруч.
— Хто це?
— Я… я не знаю… — знову розгублено прошепотіла я й повернула голову до мого рятівника. — Як тебе звати?
Хлопець підвівся, витер долоню об шорти і впевнено простяг руку.
— Я Майк.
Рон навіть не глянув на простягнуту долоню. Його очі зупинилися на моїх заплаканих щоках, потім — на розбитому коліні. Щось у його погляді потемніло. Він зробив крок ближче, і повітря в кімнаті ніби стало густішим.
— Стривай, Роне, це я… — швидко видихнула я. — Я сама потрапила під його колеса.
Рон нічого не відповів. Просто розвернувся і мовчки пішов у бік кухні. Я почула, як відкрилася шухляда, як щось дзенькнуло. За мить він повернувся з аптечкою.
Став на коліна переді мною.
Його рухи були різкими, але обережними. Він уважно оглянув рану, а потім узяв антисептик.
— Зараз буде трохи пекти, — коротко попередив він.
Пшик.
— Ай-яй-яй! — вирвалося з мене.
Він одразу ж міцніше, але ніжно обхопив мою гомілку, його пальці теплі й впевнені. Нахилився і тихо подув на рану, ніби намагаючись забрати біль разом із повітрям. І цей контраст — турбота в дотику й злість у погляді — збивав мене з пантелику.
— Ти чому взагалі сама пішла бігати? — запитав він, піднімаючи очі.
Його голос був тихим, але в ньому відчувалася напруга.
— Я… — я раптом розгубилася. Слова розчинилися. Погляд ковзнув від Рона до Майка, який ніяково стояв трохи осторонь, а потім до сходів.
— Доброго ранку… Ого, а чого вас так багато? — пролунав веселий голос Мішель.
Вона спускалася вниз, ще сонна, з розпатланим волоссям, але все одно сяюча.
— Вау… — тихо видихнув Майк, буквально застигнувши, дивлячись на неї.
Мішель усміхнулася, звично приймаючи захоплені погляди, але вже за мить її очі перемістилися на мене. На мою ногу. На Рона, який стояв навколішки.
— Господи, Колін, що сталося?
У кімнаті повисла тиша. Я відчула, як Рон обережно накладає бинт, його пальці ледь торкаються моєї шкіри. Він мовчав, але я відчувала, як у ньому щось кипить — ревнощі? страх? злість на мене?
І раптом мені стало страшно не через коліно. А через те, що я вперше побачила, як сильно його зачепила сама думка, що поруч зі мною може бути хтось інший.