Глава 6

Ніч опустилася тихо. Дім давно стих, лише інколи щось ледь потріскувало в дерев’яних балках, ніби будинок дихав разом із нами. Я лежала на спині й дивилася в стелю. Місячне світло ковзало по стіні тонкою срібною смугою. Поруч рівно дихала Мішель, загорнувшись у ковдру. А сон не приходив.
Думки крутилися без зупинки. Слова Рона. Його погляд. Поцілунок у маківку. “Ти не нерівня”.
А десь глибше — мамине мовчання. Порожній екран телефону. Відчуття, що любов потрібно заслужити.
Я перевернулася на бік. Заплющила очі. Відкрила їх знову. У грудях було неспокійно. Ніби щось просило не сну, а заспокоєння.
Я тихо відкинула ковдру. Обережно, щоб не розбудити Мішель, спустила ноги на підлогу. Холодна поверхня трохи протверезила. Крок за кроком я прокралася з кімнати. Сходи вночі здавалися іншими — глибшими, темнішими. Кожен крок лунав голосніше, ніж удень.
Кухня зустріла її напівтемрявою. Лише тонке світло від вікна й маленький індикатор на холодильнику.
Я підійшла ближче. Відчинила. Світло різко спалахнуло всередині — яскраве, майже викривальне. Прозорі контейнери стояли так само ідеально. І серед них… на нижній полиці, на маленькій тарілці під скляним ковпаком — тістечко. Невелике. З кремовою шапкою. Ідеальне. Мої очі загорілися. Серце швидко вдарилося об ребра.
— Ні, — прошепотіла сама до себе й прикрила холодильник. — Я зможу.
Тиша. Темрява знову накрила кухню. Я зробила крок назад. Потім ще один. Зупинилася. Образ тістечка сплив перед очима — м’який крем, ніжний бісквіт. Солоний присмак сліз, що були вдень. Порожнеча всередині. Я знову підійшла. Відчинила холодильник вдруге. Світло знову залило її обличчя.
— Але від одного тістечка ж нічого не станеться… — ледь чутно сказала собі.
У голові боролися голоси. Один — строгий, як тренер: “Ти ж на правильному харчуванні”. Інший — тихий, втомлений: “Тобі просто хочеться тепла”.
Рука повільно потягнулася вперед. Завмерла за кілька сантиметрів від тарілки. Дихання стало глибшим.
Я стояла так кілька секунд, ніби вирішувала щось значно більше, ніж просто десерт. І в цій тиші кухня вже не здавалася музеєм порядку. Вона стала полем битви — не з їжею, а з собою. Я обережно дістала тістечко з-під скляного ковпака. Поставила його на стільницю, так тихо, ніби боялася розбудити саму ніч.
Крем виглядав таким ніжним, що пальці самі потягнулися. Я провела подушечкою по білосніжній шапці й обережно піднесла до губ. Солодкий. М’який. Ледь ванільний. Я заплющила очі.
— Яке ж воно смачне… — прошепотіла сама до себе.
У грудях щось стислося від бажання. Не лише з’їсти. Відчути. Заповнити порожнечу.
— Я хочу його…
Слова зависли в повітрі. Чорт. Але ж я хочу стати іншою. Стрункішою. Кращою. Достатньою. Думки загуділи в голові, наче рій бджіл. Одна голосніше за іншу. “Ти слабка”. “Це лише тістечко”. “Ти все зіпсуєш”. “Тобі просто боляче”.
Я дивилася на десерт, ніби він був ворогом. А може, рятівником? Раптом кухня різко спалахнула світлом.
Клац. Я завмерла. Рука з кремом ще не встигла опуститися. Я навіть не дихала. Наче могла стати невидимкою, якщо просто не рухатиметься. Повільно підняла очі. У проході стояв Рон. Просто дивився.
Між ними — тістечко на стільниці. Крем на моїх пальцях. Ніч, що раптом стала надто яскравою.
— Я… — слова застрягли. Горло пересохло. — Я просто…
Виправдання не складалися.
Він перевів погляд із тістечка на неї. На її розгублене обличчя. На блиск в очах, який був не лише від світла.
Кілька секунд тиші здалися вічністю. Я відчула, як сором накриває хвилею. Ніби її спіймали за злочином. Я швидко витерла палець серветкою.
— Я не збиралася… Тобто… — голос тремтів. — Я зможу. Я просто перевіряла…
Навіть їй самій це звучало безглуздо. Рон тихо з’явився поруч. Я завмерла, спробувала прикинутись, що це просто тінь, але він підійшов ближче і, не відриваючи погляду від мене, взяв трохи крему з тістечка на свій палець і, несподівано, облизав його.
— Воно дійсно смачне, — промовив він і усміхнувся так тепло, що моє серце пропустило удар.
Я роззявила рот від здивування і трохи відчула, як мої щоки палають. Неочікувано, так просто, і водночас… неймовірно близько.
— Я розумію тебе, — тихо додав він, нахиляючись трохи ближче, так, що я могла відчути запах його шампуня та свіжого повітря. — Твій стан, твої бажання… але не думай зриватись. Трішки можна. Тільки трішки, щоб насолодитися.
Я відчула, як всередині розтанув лід сорому, і одночасно все тіло наповнилось теплою хвилею від того, що він тут, поруч, не засуджує, а розуміє. Я ледве змогла шепотіти:
— Дякую…
Його погляд залишався ніжним і трохи грайливим, а посмішка ніби шепотіла, що він готовий розділити зі мною будь-який маленький момент радості.  Рон взяв тістечко у руку і підніс його мені. Я відкусила шматочок і солодкість крему миттєво розтанула на язику. Очі самі закрилися від задоволення, а в грудях щось тепле й трепетне почало калатати. Коли я відкрила очі, Рон дивився на мене з тією легкою, трохи пустотливою посмішкою, яку неможливо забути.
— У тебе крем на носі, — промовив він, нахиляючись ближче. Його пальці ніжно зняли слід крему, а потім він облизав палець… так легко, так несподівано, що я зупинила подих.
Моє серце калатало мов барабан, щоки пекли від рум’янцю, а погляд тремтів, але я не могла відірватися від його очей. Мить застигла, і здавалося, світ зупинився тільки для нас двох: шум холодильника, солодкість крему, тепле повітря… все змішалося в одному чарівному коктейлі.
Раптом він нахилився ще ближче і торкнувся губами моїх. Лише на декілька секунд, але достатньо, щоб я відчула, як холод і сумніви миттєво зникають, заміщені бурею емоцій. Він трохи відступив, дивлячись на мене, перевіряючи, чи я дозволяю.
Боже, це справді відбувається, чи мені лише сниться?

— Я… — прошепотіла я, але слова розтанули у тремтливому подиху.
Рон лише посміхнувся, і в його очах знову блищала та іскра пустощів і ніжності одночасно.