Глава 5

Сонце вже стояло високо, розсипаючи по воді срібні іскри. Пісок був теплий, м’який, він повільно просідав під ногами. Я поправила футболку поверх купальника, вдихнула солоне повітря — і відчула, як у грудях стає легше. Рон навіть не роздумував. Скинув футболку, і озирнувшись на нас із ледь зухвалою усмішкою, пірнув у воду. Хвиля накрила його плечі, сонце ковзнуло по мокрій шкірі, і за секунду він уже відпливав далі, розсікаючи море впевненими рухами.
Ми з Мішель залишилися біля берега. Вода торкалася щиколоток, відходила, поверталася знову — ніби обережно знайомилась.
— Мішель.
— Що? — вона дивилась на горизонт, мружачись від світла.
Я ковзнула поглядом по воді, по спині Рона десь далі, по лінії, де небо зливається з морем.
— Дякую, що витягла мене. З вами так спокійно… хочеться залишитись назавжди.
Мішель повернула голову повільно, уважно подивилась на мене.
— Ти кажеш так, ніби ми тебе врятували з башти.
Я усміхнулась.
— Можливо, так і є.
Хвиля сильніше накрила ноги, і я мимоволі ступила ближче до неї. Вода була прохолодною, і не різкою.
— Ти знаєш, — тихіше сказала Мішель, — спокій не в місці, а у людях.
Я кивнула. Погляд знову знайшов Рона — він уже розвертався, плив назад, волосся темніше від води, плечі блищать на сонці.
— З ним… якось інакше, — вирвалось у мене.
Мішель хмикнула.
— О, нарешті.
— Що “нарешті”?
— Ти дивишся на нього так, ніби він відкрив тобі формулу щастя.
Я відчула, як щоки теплішають сильніше за сонце.
— Я просто… поруч із ним не треба доводити нічого. Не треба вдавати сильнішу, кращу, швидшу. Він і так бачить.
Мішель усміхнулась м’яко, без жартів.
— Бо він дивиться уважно.
Рон уже був зовсім близько. Він вийшов із води, краплі ковзали по його шиї, по грудях, залишали на піску темні сліди. Він відкинув волосся назад і глянув на нас.
— Ви плануєте стояти там до осені? — крикнув він. — Вода ідеальна!
Я зробила крок назад, хвиля обійняла ноги.
— Я не впевнена!
Він знову зайшов у воду, тепер вода доходила йому до колін.
— Колін, — сказав він уже тихіше, дивлячись прямо на мене. — Йди сюди.
В його голосі не було наказу. Лише запрошення.
— Вона боїться, — підколола Мішель.
— Я не боюсь! — заперечила я, але пальці мимоволі стиснули край футболки.
Рон простягнув руку.
— Я ж поруч.
Я глянула на його долоню, потім у його очі. Там не було сміху. Лише спокійна впевненість. Я ступила вперед. Вода піднялася вище, холод торкнувся шкіри, змусив серце битись швидше. Його пальці зімкнулися навколо моїх. Міцно й тепло.
— Бачиш? — тихо сказав він, нахиляючись трохи ближче. — Нічого страшного.
Хвиля вдарила в нас обох, і я мимоволі притиснулася ближче, сміючись від несподіванки.
— Якщо я потону, — прошепотіла я, дивлячись йому в очі, — це буде на твоїй совісті.
Він усміхнувся — тією усмішкою, від якої в мене чомусь слабшають коліна.
— Я не дам тобі потонути.
Я озирнулася — Мішель бігла до будинку, залишаючи за собою легкі сліди на піску. Ми залишилися удвох.
Хвилі перекочувалися між нами, сонце лягало на плечі теплим світлом. Рон дивився на мене спокійно, просто уважно.
— Чому ти у футболці? — ніжно запитав він.
Я опустила погляд на воду, що торкалася колін.
— Я соромлюсь свого тіла.
Сказала тихо, ніби це щось крихке, що легко розсиплеться. Він не засміявся. Не здивувався і зробив крок ближче.
— Ти певно жартуєш. Ти красива, Колін.
Його голос був рівний, впевнений. Без перебільшень, без солодких фраз. Наче він просто констатував факт.
Щоки миттєво запалали. Я відчула, як серце почало битися швидше.
— Ти просто… упереджений, — спробувала віджартуватися я.
Він похитав головою.
— Ні. Я просто бачу.
Його погляд ковзнув по моєму обличчю, затримався на очах. У ньому не було оцінки. Лише тепло. І це чомусь лякало більше, ніж будь-яка критика.
— Я хочу, щоб ти відчула море повністю, — сказав він тихіше. — Без бар’єрів.
Я ковтнула. Усередині боролися дві Колін: одна — та, що звикла прикриватися; інша — та, що сьогодні вже бігла спиною вперед і сміялася з падіння. Трохи сумніваючись, я вийшла на берег. Пісок обпік ступні. Серце гупало так голосно, ніби його чути було навіть чайкам. Зняти футболку виявилося складніше, ніж пробігти ті 500 метрів. Я завмерла на секунду.
“Навіщо ти це робиш?” — шепотів внутрішній голос.
Але потім я стягнула тканину через голову. Вітер одразу торкнувся відкритої шкіри, і я інстинктивно прикрилася руками, відчуваючи себе незахищеною та вразливою. Чому я взагалі його послухала?
Я повернулася до води. Рон стояв там, не відводячи погляду. Але в цьому погляді не було жадібності чи здивування. Лише спокій і… гордість?
Я повільно зайшла назад у море. Вода обійняла талію, прохолода змішалася з жаром щік.
— Колін, — тихо сказав він, коли я опинилася поруч.
Я не дивилась на нього.
— Можеш не ховатись.
— Легко сказати.
Його рука обережно торкнулася моїх зап’ясть. 
— Дозволь.
Його пальці ковзнули вниз, і мої руки повільно опустилися у воду. Серце калатало так, ніби я знову стояла на старті. Я підняла очі. Він дивився так, ніби перед ним не тіло, а справжня я.
— Бачиш? — прошепотів він. — Ти неймовірна.
Вода м’яко хитнула нас, хвиля торкнулася плечей. І раптом стало не так страшно.
Чому я його послухала? Бо він не просив змінитися.
Він просив відчути. Я зробила ще крок ближче, і тепер між нами майже не залишилося відстані. Моє дихання змішалося з його.
— Якщо я завтра знову засоромлюсь? — тихо запитала я.
Він ледь усміхнувся.
— Тоді я знову нагадаю.
Я навіть не встигла нічого відповісти Рону, як позаду пролунав знайомий голос і гучний плюскіт.
— Давайте зіграємо у водний волейбол!
Мішель вже забігала у воду, тримаючи над головою яскравий м’яч, ніби трофей. Хвиля вдарила об її стегна, вона засміялась і кинула нам змовницький погляд.
Я різко відступила на крок, інстинктивно створюючи між мною й Роном трохи простору. Серце ще не встигло заспокоїтись після всього, що щойно сталося.
Рон ледь відкашлявся, повертаючись у звичну легкість.
— О, чудово. Тільки без травм цього разу, Колін.
— Я взагалі-то сьогодні вже виконала норму пригод, — буркнула я, але усмішка зрадницьки з’явилась сама.
Мішель підкинула м’яч угору, і він описав красиву дугу на фоні сонця.
— Правила прості! — оголосила вона. — Без команд, кожен сам за себе. Програвший несе коктейлі ввечері.
— А якщо я знову вріжусь у когось? — примружилась я.
— У воді максимум — рибу налякаєш, — засміявся Рон.
Мішель різко кинула м’яч у наш бік.
— Гра почалась!
Рон легко підхопив його однією рукою, вода розбризкалася навколо його плечей. Він глянув на мене з тією самою іскрою, що з’являлася перед будь-яким викликом.
— Готова?
— Я народилась готовою, — відповіла я, хоч і відчувала, як хвилі зрадницьки хитають рівновагу.
Він підкинув м’яч у повітря. Я стрибнула, вода сповільнила рухи, але пальці все ж торкнулися його першими. М’яч полетів убік Мішель.
— Ей! — вона пірнула, ледь не зникнувши під водою, і в останній момент виштовхнула його назад.
Ми сміялися, ковзали, спотикалися об хвилі. Вода бризкала в очі, волосся липло до щік, сонце сліпило — і все це було таким живим, таким справжнім.
У якийсь момент я стрибнула за м’ячем і втратила рівновагу. Рон встиг підхопити мене за талію, перш ніж я пішла під воду.
— Обережніше, чемпіонко, — прошепотів він майже біля самого вуха.
— Я контролюю ситуацію, — видихнула я, хоча стояла, тримаючись за його плечі довше, ніж потрібно.
Мішель свиснула.
— Гей! Це водний волейбол, а не романтична драма!
Я різко відпустила його, намагаючись виглядати максимально серйозно.
— Це була стратегія.
— Ага, — кивнула вона. — Стратегія “впасти в обійми”.
Рон засміявся, і цей сміх розлився теплом десь під ребрами.
М’яч знову злетів у повітря. Я підстрибнула, цього разу впевненіше. Вода більше не здавалася холодною чи лякаючою. Вона тримала і поки ми ганяли той м’яч між хвилями, я зрозуміла — мені справді добре. Без футболки, страхів та зайвих думок. Просто море. Друзі. Сонце.
Рон спіймав м’яч, і гра стихла.
— Все, дівчата, на цьому зупиняємо гру. Час обіду, а після обіду — обов’язкова година відпочинку. Що хочемо на обід? — його голос звучав спокійно, але впевнено, і в ньому була така легка нотка турботи, що навіть не помічати її було неможливо.
Мішель, завжди готова до смакоти, підскочила на місці:
— Хочу Цезар з креветками! — промовила вона, і її голос бринів радістю.
Я ж тихо, трохи сором’язливо, вимовила:
— А я б не відмовилася від бургеру… або тортика.
Мішель миттю підняла брову і засміялася, такий сміх, що миттєво розливався навколо, немов маленькі дзвіночки.
— Ох, Колін, ми ж на правильному харчуванні! — весело підкола вона мене, і я відчула, як щоки мимоволі почервоніли.
Я швидко опустила погляд на блискучу воду, намагаючись сховати свою маленьку слабкість. Серце калатало трохи швидше, а повітря здавалося трохи солонішим від хвиль, що ніжно обмивали ноги.
Рон тихо засміявся, наче розгадав мою думку, і його посмішка на мить стала такою близькою, що я не змогла відвести погляд:
— Нічого, Колін, — промовив він ніжно, — я розумію твої бажання. Різко від нічого неможливо відмовитися. Я можу трохи змінити твоє побажання, але обіцяю, ти отримаєш насолоду. Куряче філе в ніжному соусі та йогурт з медом і фруктами.
Я підняла очі і зустріла його погляд. Для мене? Дійсно? Мене зачепила така турбота, і я не знала, чи це просто поведінка тренера, чи щось більш особисте, ніж я наважувалася собі зізнатися.
— Гаразд, — тихо промовила я, трохи посміхаючись і відчуваючи, як серце трохи калатає швидше, — я згодна.
Мішель, щаслива та трішки здивована моєю швидкою згодою, кинула мені підморгування і побігла вперед до будинку. Ми з Роном теж вийшли з води, обидва мокрі, з волоссям, що прилипає до шиї, але в повітрі стояла легкість і сміх. Його погляд кілька разів зустрівся з моїм, і мені здалося, що в ньому тихо ховається маленький жарт або ніжність, що не потребує слів.
Перевдягнувшись, я повільно опустилась на ліжко. Мішель лежала на своєму ліжку, витягнувши ноги і тримаючи телефон над обличчям. Її пальці швидко бігали по екрану — певно, знову викладала фото в інстаграм, ловила лайки й компліменти. Я теж узяла свій телефон. Порожній екран. Жодного пропущеного. Жодного повідомлення. Мама не подзвонила. Не написала. Нічого.
Я дивилась на ім’я в списку контактів, але воно залишалося холодним, мовчазним. Напевно, вона навіть не помітила, що мене немає. Усередині щось трохи стиснулося, але я швидко поклала телефон на тумбочку й перевела погляд у вікно. За склом сонце повільно ковзало донизу, золотячи край моря. Світ здавався таким великим… і таким спокійним.
— Я піду допоможу йому на кухні, — тихо сказала я, встаючи з ліжка.
Мішель навіть не підняла очей від екрану, лише лукаво усміхнулась.
— Гаразд. Якщо що — шукай мене тут, — підморгнула вона.
Я вийшла в коридор і почала спускатися сходах. Це якось відчулося інакше. Сукня легко ковзала по ногах, волосся спадало на плечі, і в уяві я ніби сходила не в звичайну кухню, а в якусь світлу залу замку. Наче принцеса, яка йде до свого…
Стоп. Я тихо всміхнулась сама собі. На кухні було порожньо. Тиша. Лише легкий гул холодильника і запах свіжого повітря з відкритого вікна. Певно, Рон ще перевдягається.
Курка. Він говорив про куряче філе. Я невпевнено підійшла до холодильника і відчинила його. Я завмерла. Він був величезний. Усередині — ідеальний порядок. Усі продукти в однакових прозорих контейнерах, підписані, акуратно розкладені. Овочі нарізані рівними кубиками. Фрукти вимиті й висушені. Соуси — в маленьких баночках. Це було не просто зберігання — це був якийсь культ дисципліни. Мені навіть стало ніяково торкатись чогось. Відчуття було таке, ніби я дивилась не в холодильник, а на виставкову інсталяцію під назвою “Контроль”.
Мимоволі я згадала свій холодильник вдома. Пакети, баночки без кришок, щось загорнуте в фольгу, яку вже ніхто не пам’ятає коли відкривали. І стало трохи смішно… і трохи сумно.
Я настільки захопилася цим “перфекційним пейзажем”, що не почула кроків позаду.
— Тобі допомогти? — пролунав низький, спокійний голос.
— А! — я різко здригнулась і мало не вдарилась головою об дверцята.
Рон стояв зовсім близько. Переодягнений, у світлій футболці, волосся ще трохи вологе. Його погляд був м’яким, але уважним.
— Вибач, не хотів тебе злякати, — він ледь усміхнувся. — Лише допомогти.
Я швидко зачинила холодильник, ніби мене спіймали за чимось забороненим.
— Та я сама хотіла допомогти… — пробурмотіла я, намагаючись виглядати впевнено. — Але у вас тут як у музеї. Боюсь щось не так покласти й зіпсувати експозицію.
Він тихо засміявся.
— Це просто порядок.
— Ні, це рівень “перфекціоніст року”, — я несміливо усміхнулась.
Він підійшов ближче, відкрив холодильник знову, ніби показуючи, що це не святиня.
— Бачиш ось цей контейнер? — він дістав один із них. — Тут філе. І воно не вибухне, якщо ти його візьмеш.
Я засміялася, і напруга трохи розчинилась. Наші руки одночасно потягнулися до контейнера, і пальці ледь торкнулися одне одного. Тепло. Легкий струм під шкірою. Я швидко відсмикнула руку.
— Я… просто хотіла бути корисною, — тихо сказала я.
Він подивився на мене так, що стало ніяково від власної щирості.
— Ти вже корисна, — спокійно відповів він. — Але якщо хочеш, можеш допомогти з соусом.
— Я, до речі, знаю рецепт смачного соусу для маринаду, — обережно сказала я, ніби пропонувала щось більше, ніж просто інгредієнти. — Бабуся колись робила. Точно не пам’ятаю, але можу спробувати згадати. Якщо дозволиш…
Рон навіть не дав мені договорити.
— …навіть не питай. Я дуже хочу дізнатися рецепт соусу.
Він усміхнувся так щиро, що в мене всередині щось м’яко розтануло.
— Прекрасно. Тоді мені потрібен мед, соєвий соус, часник і спеції.
Я відкрила шафку, дістала баночку меду. Кришка тихо клацнула. Аромат був густий, теплий, знайомий з дитинства. Соєвий соус темною стрічкою полився в миску. Я розчавила зубчик часнику ножем — звук був різкий, але приємний.
Рон тим часом спокійно готував м’ясо: промивав, акуратно нарізав, викладав на дошку. Ми рухалися дивно синхронно. Я змішувала соус — він подавав мені ложку. Я тягнулась за спеціями — він уже відкручував кришечку. Наче ми робили це не вперше. Наче завжди стояли поруч на цій кухні.
— Трохи паприки… і дрібку перцю, — пробурмотіла я, більше собі, ніж йому.
— Довіряю шефу, — тихо відповів він.
Я ледь усміхнулася. Соус вийшов густим, блискучим. Я провела ложкою по краю миски і вдихнула аромат — медова солодкість змішувалася з солонуватим соєвим соусом.
— Вона завжди казала, що маринад має “обіймати” м’ясо, — мимоволі зірвалося з моїх губ.
Рон підняв погляд.
— Вона?
Я кивнула.
— Бабуся. Вона готувала так… ніби це була не страва, а турбота. У неї завжди пахло медом і корицею. І її кухня була маленькою, але там хотілося залишатися вічно.
Я відчула, як голос стає теплішим. Перед очима раптом ожила пам’ять: її зморшкуваті руки, м’який сміх, теплі обійми.
— Вона була світлою людиною. Найдобрішою. Вона любила мене більше всіх на світі, — тихо сказала я, обережно перемішуючи соус, щоб не видати, як всередині щось щемить.
Рон дивився на мене уважно, без перебивань.
— Ти так тепло про неї говориш, — сказав він тихо. — Я б хотів познайомитися з цією прекрасною жінкою.
Я застигла. Ложка завмерла в моїй руці. У грудях щось різко стиснулося. Очі защипало, і перш ніж я встигла зупинити себе, по щоці ковзнула тепла сльоза.
— Я щось не те сказав? — його голос змінився. Став обережнішим.
Я швидко витерла щоку тильною стороною руки.
— Та ні… вибач за сльози, — спробувала всміхнутися, але усмішка вийшла крихкою. — Моєї бабусі вже нема. Вона померла, коли мені було п’ять.
На кухні запала тиша. Тільки легке шкварчання сковорідки нагадувало, що світ не зупинився.
Рон повільно підійшов ближче. Не торкався одразу. Просто став поруч.
— Мені шкода, — сказав він тихо.
В цих двох словах було більше, ніж у довгих промовах.
Я вдихнула глибше.
— Я пам’ятаю, як вона дивилась на мене. Наче я — цілий світ.
Мовчання більше не було важким. Воно стало теплим.
Рон обережно взяв миску з моїх рук і поставив її на стіл.
— Тоді сьогодні її рецепт знову живе. А ще є мама, — тихо сказав Рон, ніби обережно ступаючи по тонкому льоду. — Бабуся точно живе у ваших спогадах, правда?
Я дивилася на стіл, на тонку цівку маринаду, що повільно стікала по краю миски. Слова застрягли десь між горлом і грудьми.
Мама. Це слово не зігрівало. Воно було рівним, як холодна плитка під босими ногами. Я не знала, що відповісти. Чи варто казати? Чи варто знову вимовляти це вголос — що вона не хотіла мене? Що іноді в її погляді було більше роздратування, ніж любові? Що вона навіть не написала. Навіть не помітила, що мене немає.
— Я знову щось не те сказав? — обережно спитав Рон.
У його голосі не було захисту, тільки тривога, що ненароком зачепив щось болюче.
Я повільно видихнула. Повітря тремтіло.
— Ні, — тихо сказала я. — Просто… все трохи складніше.
Він не перебивав. Просто стояв поруч і чекав.
Я зібралася з думками, ніби збирала розсипані скельця.
— Мама… вона не така, як бабуся. Вона… — я ковтнула, — вона ніколи не вміла любити так, щоб це відчувалося. Знаєш, іноді мені здається, що я для неї просто обов’язок. Не радість.
Говорити це було страшно. Наче я зраджувала когось. Або визнавала поразку.
— Вона не дзвонить, — додала я тихіше. — І, мабуть, навіть не помітила, що мене немає.
Тиша між нами стала глибшою. Рон повільно повернувся до мене. Його погляд був уважним.
— Колін, — сказав він м’яко, — те, що хтось не вміє показувати любов, не означає, що з тобою щось не так.
Я підняла очі і відчула, як ще одна сльоза скотилася по щоці.
— Іноді мені здається, що якби я була кращою… худішою… слухнянішою… тоді вона б дивилася на мене інакше.
Слова вилетіли самі. Я навіть не планувала їх вимовляти. Рон обережно зробив крок ближче. 
— Ти не проект, який треба вдосконалити, — тихо сказав він. — І не умова для чийогось тепла. Ти вже достатня.
В його голосі  було щось, що пробивало глибше за будь-які гучні фрази. Я витерла щоки, трохи ніяково засміявшись крізь сльози.
— Я не хотіла псувати обід драмою.
— Ти нічого не псуєш, — відповів він спокійно. — Ти просто жива.
Сковорідка тихо зашипіла, повертаючи нас до реальності. Рон обережно взяв замариноване філе й виклав його на гарячу поверхню.
— Знаєш, — додав він після паузи, — у кожного є хтось, хто колись дав йому відчуття дому. Твоя бабуся дала його тобі. І це вже назавжди в тобі.
Я стояла поруч і дивилася, як медовий маринад починає карамелізуватися і вперше за довгий час відчувала, що, можливо, я не така самотня, як мені здавалося.