Глава 4

Ранок розбудив мене тихим шумом моря і лагідними променями сонця, що пробивалися крізь вікно. Я потягнулась, так солодко, що здавалося, ще хвилину — і засну знову. Але погляд на годинник змусив мене піднятися: 5:40. Хм… я виспалась. Тиша та м'яке ліжко дали свої плоди.
Я тихо встала, аби не розбудити Мішель, і пробралася на кухню. Навіть не знаю, що мені більше хотілося — гарячої кави чи того, щоб світ не бачив мого розпатланого волосся й сонних очей. Налила чашку кави, вдихнула аромат і вийшла на терасу. Сонце тільки почало підніматися над горизонтом, а повітря було таким свіжим, що я відразу відчула себе трохи щасливішою. Сіла у плетене крісло, закрила очі, зробила ковток і… о, як же приємно — цей ранковий спокій був справжнім подарунком.
— Доброго ранку, — пролунав знайомий голос. Я відскочила від несподіванки. Рон вже сидів у сусідньому кріслі, розтягуючи плечі й усміхаючись, як той герой із фільмів про ранкові зустрічі на морі.
— Ранок дійсно чудовий, — пробурмотіла я, роблячи ковток кави, ніби це був еліксир сили. Тільки-но зробила паузу, відчула, що трохи замріялася.
— Про що мрієш, якщо не секрет? — запитав він, нахилившись трохи ближче, ніби спробував підглядіти у мої думки. Я зашарілась.
— Ну… — почала я, намагаючись виглядати серйозно, але всередині все сміялося від цього моменту — можливо колись… я вийду заміж. І хотіла б ось так, розслаблено, за кавою, разом з коханим насолоджуватися світанками та заходами сонця.
Рон підняв брови і посміхнувся, дивлячись на мене так, ніби я щойно сказала щось неймовірно смішне, хоча насправді — це була моя маленька мрія.
Я швидко додала: 

— Але поки що… я просто мрію про спокійний ранок і хоч трохи тиші.
Він засміявся тихо, і цей сміх звучав так тепло, що я не змогла стримати усмішку. 

— У тебе прекрасна мрія, — промовив Рон тихо, і я відчула, як його слова огортають мене теплом, ніби м’яка ковдра на світанку.
— Дякую… — я посміхнулася, дивлячись на тремтячі від сонячного світла хвилі, що мерехтіли біля берега. — Ну, якщо ми вже відкриваємо душу один одному, тепер твоя черга сказати, про що ти мрієш.
Він задумливо підняв погляд до горизонту, до ранкового моря, де сонце тільки-но почало грати золотом на хвилях. Було видно, що його думки занурилися у далекі картини майбутнього.
— Моя мрія… — почав він повільно, — мабуть, трохи схожа на твою. Тільки в мене вона трохи ширша. Я мрію про сім’ю: дружину, а ще двох синів.
Я злегка здивувалася, бо його слова прозвучали щиро і без жодної натяку на жарт, просто як сповідь.
— Двоє? — випалила я, намагаючись не показати, як хвилююся.
— Так, — відповів Рон, і в його голосі відчувалася легка мрійливість. — Уявляю ранковий шум у будинку: перший син намагається робити перші кроки, падає, сміється, а другий слідом, ще більш непосидючий, плутає ноги. Дружина ще сонна, тримає каву, а я ловлю дітей і сміюся, бо це все одно чудово.
Я сиділа поруч, ковтаючи цей образ, і серце відгукнулося теплим тріпотом. Він не дивився на мене, і в цьому була якась чарівність: він говорив про своє життя, майбутнє, і я відчула себе тихим свідком його мрії.
— Потім вони підростають, і ми всі разом граємо у бадмінтон у дворі. Дружина сміється, діти бігають, я намагаюся навчити їх правильно подавати волан, але частіше сам отримую по руках. А ввечері ми сідаємо всі разом за столом, вечеряємо, обговорюємо день, — його голос ставав ніжнішим, навіть м’яким, як шепіт.
Я ледве стримувала посмішку, бо в цих словах було щось глибоке: світ, який він уявляє, світ, де турбота і любов щодня плетуться разом.
— І ти справді серйозно мрієш про це? — запитала я тихо.
— Абсолютно серйозно, — відповів він, трохи посміхаючись. — Мрії існують для того, щоб їх прагнути, і навіть якщо вони здаються далекими, вони дають напрямок у житті.
— Я розумію… — прошепотіла я. — Мріяти і бачити це в деталях — наче проживати вже частину майбутнього.
Він кивнув, не відводячи погляду від моря:
— Саме так. І знаєш, уявляю себе таким батьком, який намагається бути чесним і веселим, дружину, яка поруч, і дітей, що ростуть у любові і турботі. Можливо, це звучить просто, але для мене — це справжня казка.
Я глибоко вдихнула аромат морського повітря, відчула, як серце тихо калатає.
— Це… дійсно гарна мрія, — прошепотіла я. 

Я допила останній ковток кави і відчула, як тепло м’яко розтікається по тілу, проганяючи залишки сонливості. Сонце вже піднімалося над горизонтом, його промені ніжно торкалися шкіри, гралися на поверхні моря, і легкий вітер шепотів через пальми, плутаючись у моєму волоссі. Було так спокійно, так… по-справжньому, що хотілося залишитися в цьому моменті назавжди: каву, світанок, море… і Рон, що сидів поруч у кріслі, спокійно спостерігаючи за горизонтом.
— Ну що, — різко урвав він свою сповідь, підводячися з крісла, — треба будити Мішель і я розповім вам щоденний розпорядок дня.
З балкону над нами пролунав її голос:
— Я вже давно прокинулась, голубки!
— Тебе не вчили, що підслуховувати не добре, сестричко? — пролунав суворий, але жартівливий тон Рона. Він повернув голову до неї і ледь підняв брову, ніби вчитель, який спіймав бешкетну ученицю.
— Запитай у самого себе, — хитро підморгнула Мішель, і я не втрималася від сміху. Її посмішка завжди робила світ трохи світлішим, навіть у такі ранкові моменти.
— От я тобі задам! — Рон крикнув їй і, трохи посміхаючись, побіг до будинку. Його рухи були такі легкі, впевнені, що навіть від його кроків вітер навколо здавався більш живим.
Я сиділа на терасі, посміхаючись сама собі з їхньої ранкової сцени. В голові крутилися думки, легкі й теплі, мов промені сонця: «Ось так має починатися день… без шуму, без криків, лише трохи кумедного хаосу і море спокою».
Я повільно підвелася, відчуваючи приємну втому в руках і легке передчуття пригоди на весь день. 

Ми з Мішель сіли за стіл, ще трохи сонні, але вже голодні й задоволені життям. Ранкове сонце ковзало по скатертині, лимонна вода у склянках сяяла, ніби в ній плавали маленькі шматочки світла. Рон поставив перед нами тарілки з омлетом — пишним, золотистим, із зеленню — поряд акуратно викладені помідори, а тости з авокадо виглядали так, ніби їх готували для фотосесії в журналі.
— Смачного, дівчата, — сказав він буденно, ніби щойно не створив кулінарний шедевр, і розвернувся до столу, де лежали якісь папірці.
Я відрізала шматочок омлету, поклала до рота — і світ на секунду зупинився. Ні, серйозно. Це було настільки смачно, що я відчула, як очі самі заплющуються, а плечі розслабляються від щастя.
— О всесвіте… — видихнула я, тримаючи виделку в повітрі. — Роне, ти готуєш як бог, клянусь, я готова змінити свою віру.
У ту ж мить Мішель, яка саме пила воду, залилася сміхом так різко, що бризки лимонної води мало не створили окрему веселку над столом. І тільки коли я відкрила очі й зустрілася з трохи шокованим, та трохи зашарілим обличчям Рона, мене накрило усвідомлення.
Я це сказала вголос. Вголос. Можна мені зараз акуратно відкрити люк під столом і провалитися кудись у надра землі? Я буду жити як кротиха. Облаштую тунелі. Зроблю підземну бібліотеку. Ніколи більше не вийду на поверхню.
Рон прокашлявся, намагаючись зберегти серйозність, але кутики його губ уже зрадницьки тремтіли.
— Взагалі-то я атеїст, — поважно почав він, схрестивши руки на грудях. — Але якщо у мене буде така прихожанка, я готовий увірувати.
Мішель знову вибухнула сміхом. Я повільно опустила обличчя в долоні.
— Мені потрібен новий рот, — пробурмотіла я. — Цей говорить без дозволу мозку.
— Ні-ні, — одразу відповів Рон, підходячи ближче й обережно спираючись руками об стіл. — Мені подобається цей. Дуже щирий екземпляр.
Я підняла на нього очі. Він уже не виглядав шокованим — швидше… задоволеним. І це було ще небезпечніше.
— Це був комплімент їжі, — спробувала я врятувати залишки гідності.
— Звісно, — кивнув він із надто серйозним виглядом. — Я так і зрозумів. Моєму омлету тепер є кому молитися.
— Роне! — простогнала я, але вже сміялася разом із ними.
Мішель витерла сльози сміху.
— Знаєш, Колін, якщо ти ще раз таке скажеш, він почне відкривати власну кулінарну церкву.
— З ранковими службами, — додав Рон. — Меню оновлюється щодня.
Я знову поклала шматочок омлету до рота, вже не заплющуючи очей, але посміхаючись.
— Добре, — сказала я трохи тихіше, дивлячись на нього. — Тоді я офіційно заявляю: це найкращий сніданок у моєму житті.
Він затримав на мені погляд на секунду довше, ніж потрібно.
— Це тільки початок дня, — відповів він м’яко.
Рон стояв із листком так урочисто, ніби зараз оголосить військову мобілізацію.
— Отже, — прокашлявся він, притискаючи папірець до грудей і вказуючи на нього пальцем, — 6:00 підйом, 6:30 пробіжка, 8:00 сніданок, 9:00 прибирання кімнат, 10:00 пляж, 13:00 обід, 14:00 година тиші…
— Година тиші? — перебила Мішель. — Ти що, нас у дитячий табір записав?
— 15:00 активності, — невблаганно продовжив він, — 18:00 вечеря, 19:00 підсумки дня…
— Підсумки дня?! — Мішель театрально приклала руку до лоба. — Господи, Роне, ми ж на канікулах, а не в концтаборі.
Я ледь стримувала сміх, але, якщо чесно, частина мене навіть захоплювалася його організованістю.
— Та ні, — обережно сказала я, — в принципі не погано. Мені подобається структура. Але… я б хотіла ще влаштуватися на підробіток. Хоч трохи заробити. Та, схоже, з таким графіком часу не буде.
Рон опустив листок і подивився на мене вже без жартів.
— Ти хочеш підробіток щоб що?
— В сенсі? — здивувалася я. — Заробити гроші.
Він на секунду задумався, а потім сказав те, від чого я буквально вдавилася шматочком помідора:
— Тоді маю угоду. Мені ти не потрібна тут стомлена, без енергії, з колами під очима, — почав він спокійно. — І ще не дай Боже зірвешся від стресу і почнеш себе карати. Тому пропоную інший спосіб заробітку.
Я вже відкривала рот, щоб щось сказати, але він випередив:
— Для твого здоров’я тобі треба скинути десь 40 кілограмів. Я платитиму тобі за кожен скинутий кілограм 100 доларів.
Світ зупинився. Помідор у моєму роті теж.
А потім я вдавилася. Повітря різко стало розкішшю. Я кашляла, хапаючи його ротом, очі засльозилися, у вухах зашуміло.
— Колін! — Рон вже був позаду мене. Його руки впевнено обхопили мене, допомагаючи відкашлятися. — Дихай. Спокійно.
Мішель підскочила зі склянкою води.
Нарешті зрадницький шматочок помідора впав на тарілку, а я зробила жадібний ковток.