Глава 1

Ненавиджу своє життя. Кажуть, що шкільні роки — це найкраще, що є в житті… у мене — ні. Для когось школа — це перше кохання, вечірки, сміх у коридорах, спільні фото на пам’ять. Для мене — це щоденна боротьба. Іноді здається, що я йду туди не вчитися, а виживати.
Сьогодні чудовий день. Чудовий для інших. Останній день школи. Починаються літні канікули. Повітря ніби легше, сонце яскравіше, а подвір’я школи гуде від радості. Хтось уже планує поїздки до моря, хтось — табори, хтось — перші побачення під теплими вечірніми ліхтарями. Усе місто світиться від щастя.
А моє серце тоне у спогадах про знущання однокласників.
Чому вони знущаються? Мабуть, через те, що моя вага — понад сто кілограмів. Саме так, ви все правильно прочитали. Мене звати Колін. Мені 16 років. І я важу 115 кілограмів. Іноді мені здається, що вони бачать не мене. Не мої оцінки, не мої старання, не мої мрії. Вони бачать лише цифру. Вони бачать тіло. І роблять з цього вирок.
Я відмінниця. І це — моя маленька хитрість, мій щит. Щоб хулігани мене не били і не дражнили ще сильніше, я робила їм домашнє завдання. Допомагала вирішувати задачі, писала реферати, виправляла помилки в творах. Вони сміялися, жартували, кидали у мій бік свої колючі репліки, але хоча б фізично мене не чіпали. Наче я купувала собі право на спокій своїм розумом. Та жартів про мою зовнішність я ніяк не могла позбутися. Кожне висміювання залишало маленький шрам у серці, який ніколи повністю не гоївся. Спочатку болить гостро. Потім наче притуплюється. Але варто комусь повторити те саме — і рана відкривається знову.
Сьогодні всі мої однокласники світяться від щастя. Хтось обіймає друзів, хтось радісно кричить про канікули, хтось домовляється зустрітися ввечері. Їхній сміх розлітається коридорами, відбивається від стін і дзвенить у моїх вухах. Я стою осторонь. Тихо збираю свій рюкзак, акуратно складаю зошити, перевіряю, чи нічого не забула. Мої рухи повільні, обережні, ніби я боюся зайняти зайвий простір. Намагаюся не звертати уваги на їхні погляди. Погляди, які кажуть більше, ніж слова. Погляди, що нагадують, яка я «інша».
Іноді мені здається, що навіть стіни школи знають про мене більше, ніж я хотіла б. Вони чули мій нервовий сміх, коли я робила вигляд, що жарти не ранять. Вони бачили, як я ковтаю сльози у туалеті, дивлячись на своє відображення в дзеркалі. Вони пам’ятають, як я обіцяла собі, що стану сильнішою.
Єдина, кого я завжди рада бачити у школі, — це Мішель. Моя найкраща подруга. Красива. Бездоганна. З багатої родини. Її волосся завжди виглядає так, ніби його торкалося саме сонце. Її одяг — з модних магазинів, її впевненість — природна, легка, невимушена. Вона ідеальна. Повна моя протилежність.
Іноді я ніяк не могла зрозуміти, чому вона зі мною дружить. Чому обрала мене, а не когось зі свого кола — струнких, популярних, гучних? Але Мішель ніколи не залишала мене саму, коли мене ображали — а це траплялося майже щодня — вона завжди заступалася. Її голос ставав твердим, її погляд — холодним. І цього вистачало. Ті, хто щойно сміявся, раптом замовкали.
У Мішель був захист у вигляді статусу. Ніхто не смів чіпати її. І поруч зі мною вона ставала моїм щитом.
Коли вона йшла коридором поруч, я ніби ставала трохи менш помітною мішенню. Світ не здавався таким ворожим.
Але сьогодні її не було, і я відчувала це кожною клітинкою. Без Мішель коридори стали довшими. Сміх — голоснішим. Погляди — гострішими. Я намагалася зберігати обличчя, тримати спину рівно, дивитися прямо перед собою. Але всередині мене все тремтіло від безпорадності. Кожен крок здавався випробуванням. Наче я йду по тонкому льоду, який ось-ось трісне. Чужі голоси долинали уривками — я не чула слів, але відчувала їхній сенс. І цього було достатньо.
Мішель — моя надія і єдиний справжній союзник у цьому світі. Коли вона поруч, світ здається трохи легшим. Сміх не кусає так сильно. Серце б’ється не від страху, а від тихої впевненості, що хоча б хтось бачить мене такою, якою я є. Не просто «товстою дівчиною», а Колін. Дівчиною, яка любить читати ночами. Яка мріє вступити до університету. Яка плаче над романтичними фільмами. Яка хоче одного дня закохатися так, щоб її тримали за руку не зі співчуття, а з гордості.
Сьогодні вона була відсутня, і мені так її бракувало, що в грудях утворилася порожнеча. Останній дзвінок пролунав різко й гучно. Для когось — як старт літа. Для мене — як фінальний акорд ще одного складного року.
Я повільно вийшла зі школи, вдихнула тепле повітря і на секунду заплющила очі.
Можливо, це літо стане іншим.

— Будь ласка, один кекс.
— З вас 35.
— Ось, решти не треба, дякую.
— Гарного дня.
Я вийшла з магазинчику десертів, відчуваючи на собі насмішливі погляди. Звісно, товста дівчина і солодке — вічна тема для жартів. Люди дивилися так, ніби я щойно вчинила злочин, ніби купівля одного кекса — це огидне порушення закону, а не просто маленька слабкість. Я притисла пакет до себе, немов це була якась броня, і зробила крок уперед, намагаючись не зважати на шепіт позаду.
Сонце припікало на спину, а я йшла повз тих, хто сміявся і шепотів, а серце стукало шалено — від сорому, від образи, від безсилля. Кожен крок нагадував мені про те, що я “інша”. “Надто товста. Надто повільна. Надто смішна”, — шепотіли вони, навіть не знаючи, що ці слова глибоко ранять.
Я відчинила двері свого будинку. Якщо можна було його так назвати. Трейлер з дахом — більше підходило під опис. По всюду лежало сміття: банки від алкоголю, бички від сигарет, розкидані пакети, залишки чогось неприємного, що відразу викликало огиду. Мама спала на дивані, п’яна, забула про мене, про будь-які турботи. Добре, що сьогодні вона була сама. Бо ледь не щодня у нас вдома якісь незнайомі чоловіки з компаніями, і ледь не щодня я не сплю: або через бійку в маминій кімнаті, або через її стони захвату.
Мій тато? Я його ніколи не знала. Мама завагітніла мною ще коли працювала проституткою. Бабуся заборонила робити аборт, тому я народилася. До п’яти років жила з бабусею. І це були найкращі роки у моєму житті: тепло, любов, спокій. Ми разом готували, сміялися, вона вчила мене всьому, що треба знати про світ, і я відчувала себе цілком щасливою.
Але потім стався приступ. Бабусі більше не було. І я змушена була переїхати до мами. Мама мене не прийняла з обіймами, вона навіть не робила вигляду, що турбується. Я навчилася жити тихо: прибиратиму, готуватиму — залишусь. Не залишишся? Тоді знайдеться місце іншим людям, а мене ніхто не питав, що я хочу.
Я ненавиджу це. Мені хочеться кричати, бити кулаками, плакати, і водночас зупиняти себе, бо ніхто мене не почує. Тому я закрила двері своєї кімнати, впала на ліжко і дивилася у стелю, на той самий стелю, що нагадує мені про всі мої поразки і поразки світу.
Дістала кекс з пакета. Маленький, круглий, солодкий. Встромила у нього свічку і підпалила. І я відчула дивне піднесення — від того, що хоч щось у цьому світі належить мені. Сьогодні найкращий день. Сьогодні кінець навчального року. А ще… сьогодні мій день народження.
Я закрила очі і згадала бажання. Не про багатство, не про славу, не про красиве тіло — хоча іноді хотілося все це одночасно. Моє бажання було просте: знайти місце, де я відчуватиму себе нормальною, де мене не будуть сміятися, де серце не буде тремтіти щоразу, коли хтось зазирає у мій бік.
Я заплющила очі і на хвилину уявила себе іншою: впевненою, легкою, сміливою. Я бачила себе такою, яка може сміятися, бігати, їсти кекс і не відчувати докорів, бачила себе серед друзів, які розуміють і приймають. І на мить мені здалося, що це можливо.
Свічка догоріла, кекс став липким від воску. Я тихо розсміялася, бо саме зараз, у цьому маленькому акті святкування власного життя, відчула крихітний трепет надії. Мене звати Колін, і мені… вже 17 років.