52. ШТРУДЕЛЬ І ЇЇ ОСТАННЄ ПИТАННЯ

🥧 Страва: яблучний штрудель з корицею і родзинками — хрумкий зовні, гарячий усередині
💭 Емоція: невисловлене, пізнє зізнання, прощальна чесність
📖 Сюжет (коротко):

Вона давно вже не чекала відповіді. Але коли він подзвонив і сказав: “Я буду біля твого дому, просто на каву” — вона дістала яблука. І зробила штрудель. Бо знала: якщо говорити — то з випічкою. І між першим хрустом і останнім ковтком — нарешті спитала: “А ти колись справді мене кохав?”

Інга виймала листкове тісто з морозилки.

— Не через нього, — сказала вона сама собі. — Просто… я люблю штрудель.

Але руки знали: сьогодні тісто — тонше, ніж звичайно. Яблука — солодші. І кориця — щедріша.

— Я на хвильку, — сказав Павло у слухавці. — Просто кава. Без драм.

— Я спечу штрудель. Без драми, кажеш.

Він з’явився рівно через годину.
В пальті, що пам’ятало її плече.
І з поглядом, що ще пам’ятав її голос.

Вони сиділи на кухні. Дві чашки. Один штрудель. Той самий ніж.

— Смачно, як завжди, — сказав він, ковтаючи хрустке.

— Як завжди. Правда?

— Інга…

— Можна я тебе щось спитаю? І ти скажеш чесно.

Він кивнув.

— Ти колись справді… мене кохав?

Тиша. Тільки шурхіт штруделя.

— Я думав, що так.
Але тепер думаю: я кохав твоє “нас”.

— А мене?

— Може, менше, ніж ти хотіла. Але більше, ніж міг.

Вона поклала ще один шматок.

— Хочеш?

— Я не заслуговую.

— Але я все одно спекла.

Він подивився на неї. Очі — старі, втомлені, справжні.

— Інга, а ти?

— Я любила тебе, як цей штрудель: іноді занадто гаряче, іноді прісно. Але завжди — від серця.

Він доїв мовчки.
Пішов.
А вона зібрала крихти.

І нарешті — видихнула.

🍽 РЕЦЕПТ: ШТРУДЕЛЬ «І ЇЇ ОСТАННЄ ПИТАННЯ»

Інгредієнти:

Листкове тісто — як стосунки: тонке, ламається, але тримає начинку
Яблука — спогади, злегка карамелізовані
Кориця — як спроба прикрасити гірке
Родзинки — несподівані моменти тепла
Цукор — тільки трохи, бо не все солодке
Запитання — одне, наприкінці

Спосіб приготування:

Нарізати яблука, як аргументи.
Згорнути все, що хотіли сказати, в тісто.
Запікати до золотистого кольору мовчанки.
Подавати з чаєм. І з поглядом, у якому — не “чекаю”, а “відпускаю”.