2. СУП-ПЮРЕ З СОРОМУ

🥣 Страва: гарбузовий суп-пюре з імбиром і печеним часником
💔Емоція: сором, збентеження, другий шанс на перше враження
📖Сюжет (коротко):

Хлопець пролив на неї суп під час обіду в університетській їдальні. Через рік вони зустрічаються знову, і цього разу він кличе її на вечерю — готуючи той самий суп, який тоді зіпсував її сукню.

Їдальня гуділа, як вулик, де кожен обідає, наче востаннє. Ліза стояла в черзі з мискою гарячого гарбузового супу-пюре в руках, втомлена після трьох пар і повного занепаду віри в людей. А особливо — в хлопців.

Усе сталося за секунду.

— Вибач! — крикнув хтось позаду, і світ розвернувся.

Гарячий помаранчевий суп здійнявся в повітря, описав елегантну траєкторію і приземлився прямо на її білу сорочку. Ще мить — і все обличчя, груди, навіть кінчики волосся — пахли печеним гарбузом і імбиром.

Навколо стихло.

— Я… я не хотів… — пробелькотів хлопець, який щойно став головним героєм її найгіршого сну.

Ліза мовчала. Очі зблиснули, як лезо ножа. Вона глянула на нього — високий, з очима, в яких був жах і щире каяття, з тацею, яка тепер лежала на підлозі.

І пішла.

Вона вийшла з їдальні, не озираючись. Не сказала нічого. Її сорочка капала. А разом з нею — і самоповага.

Вдома вона прала ту сорочку тричі. Викинула. Потім видалила з пам’яті обличчя того хлопця. Або намагалась.

Його звали Олег. Вона чула про нього — друг знайомого знайомої. Але більше нічого не знала. І не хотіла знати.

Минув рік.

Увечері, за чаєм і печивом, Ліза прокручувала стрічку Instagram. Нові фото котів, кумедні меми про сесію…
І раптом — повідомлення.

Привіт. Це Олег.
Той, хто атакував тебе супом.
Якщо ти ще не затаїла зла — я б хотів виправити враження.
Вечеря в мене. Той самий суп. Але вже на тарілці 😉

Ліза завмерла. Пів хвилини. Може, хвилину.

Її палець тремтів. Усередині — змішані емоції: сором, злість… і, чомусь, цікавість.

Вона відклала телефон, випила ковток чаю, потім знову глянула на повідомлення.

Посміхнулась.

Суп — кажеш?
Тільки якщо я прийду в плащі.

Олег відчинив двері у фартусі. На ньому великими літерами було написано:
«НЕЙТРАЛІЗАТОР СУПОВИХ ТРАВМ»

Ліза розсміялася ще на порозі.
— Окей, ти отримуєш плюс за гумор. Але я все одно не зніму плащ. Хіба що після дегустації.

— Згода, — усміхнувся він. — Але знай: цей суп — не зброя. Я ретельно тренувався.

Вони зайшли до квартири. Усе пахло гарбузом, імбиром і... домашністю.
На плиті булькотіла каструля, на столі — глибока тарілка, ложка і маленька записка:

«Сьогодні — для однієї. Якщо вдасться — завтра подвою»

— Романтик, — хмикнула вона.
— Кулінарний миротворець, — відповів він.

Вони сіли. Ліза зняла плащ. Її сорочка цього разу була чорна — на всяк випадок.
Олег подав суп. Обережно. Без бризків.

— У мене є ціла історія цього рецепту, — почав він.
— Розкажеш після того, як я виживу після першої ложки, — підморгнула вона.

Перший ковток. Тепло. М’якість. Імбир обійняв піднебіння.

— Ну? — з надією запитав він.

— Ти зробив щось неймовірне. — Вона відклала ложку. — Цей суп…
— Що?
— …не атакує.
— О, дякую Богу, — він театрально перехрестився.

Сміх. Цього разу — спільний.

Потім були розмови — легкі, як вершки в супі. Вони згадували університет, викладача, який завжди носив один і той самий светр, і як вона колись провалила іспит, бо переплутала філософа з брендом чаю.

Олег слухав. Вперше не перебивав. Просто слухав. І це було приємно.

— Я думав, ти мене зненавиділа, — зізнався він.
— Я так і зробила. Але ненадовго. А потім це стало анекдотом.

Він подивився на неї довше, ніж потрібно.

— Ти дуже змінилась.
— Це все імбир, — жартувала вона, але трохи рум’янець зрадив її.

— А хочеш, покажу, як я його готую? — несподівано запропонував Олег.

Ліза кліпнула очима.
— Ти що, ведеш кулінарне реаліті?

— Ні, але я веду зошит, де записую рецепти, які щось для мене означають, — він дістав з полиці старий блокнот з трохи обгорілими краями.

Він відкрив його, і вона побачила сторінку з заголовком:
“Гарбузовий суп — вибачення для Лізи”

Внизу — дата. Річної давності.

— Ти записав рецепт, ще до того, як написав мені?

— Я мріяв про цей момент довго. Навіть коли не думав, що він настане.

Її серце калатало, як ложка об каструлю.

— Гаразд, — сказала вона нарешті. — Покажи, що ти там навигадував.

Вони стояли пліч-о-пліч біля плити. Він нарізав гарбуз, вона — імбир.
Він чистив часник, вона підливала овочевий бульйон.

— А це що? — Ліза вказала на напис у кутку зошита: «Не забудь: смак залежить не тільки від спецій»

— Це... фраза мого дідуся. Він завжди казав, що страва — це стан душі кухаря. Якщо ти готуєш з образою — буде гірко.

— А з соромом? — усміхнулась вона.

— Тоді треба додати більше любові.

Вона подивилась на нього. Він — на неї. І в той момент між ними зависла пауза, яка не потребувала слів.

Суп закипів. Вона взяла ложку, набрала трохи, підійшла до нього.

— Спробуй.

Він нахилився. Вона піднесла ложку до його губ.

Мить. Ковток. Очі в нього розширились.

— Ти додала кориці?

— Трохи. Щоб було не так, як торік.

— Тепер цей суп — наш. Спільний рецепт.

Вона кивнула. Усмішка в них була однакова.

Каструля була порожня. Точніше — майже. На дні лишалося трохи гарячого супу, який вони вирішили залишити як «офіційне прощення минулого».

Вони разом прибирали. Ліза витирала стіл, а Олег метушився біля раковини. Усе було спокійно, просто... і затишно.

— Я, до речі, маю ще один сюрприз, — сказав він, дістаючи маленьку коробочку з полички.