Глава 12 "Шлях розума, чи серця?"

 Верблюд підо мною йшов так, ніби брав участь у марафоні найневдоволенішої живності на планеті. Я намагалася триматися прямо, але з кожною хвилиною почувалася все більше схожою на мішок із ногами, що безсило теліпається.

 Над небосхилом вже підіймалося сонце, фарбуючи пісок у тепле золото. Якби на хвилинку забути, що я — втечена майже-полонянка з розтріпаною зачіскою й легким психозом, цей ранок можна було б назвати навіть чудовим.

 Ми зупинилися під розлогим деревом, щоб зробити привал. Я злізла з верблюда (ну, «злізла» — це гучно сказано, скоріше, зісковзнула, намагаючись не втратити рештки гідності) й сіла на плескатий камінь. Повітря ще було прохолодне. Верблюди хмикали, торговці вовтузились із поклажею. Все було підозріло спокійно.

 До мене підійшов найстарший з них — сивий торговець із обличчям, як пергамент, але з очима, ніби він щойно захистив п’ять дисертацій і готовий викрити тебе за плагіат у дипломі.

— У тебе погляд людини, яка щось втратила, — сказав він м’яко.

— Сон і стабільність? — припустила я, натягуючи каптур. — Або здоровий глузд?

Він усміхнувся, не відповідаючи.

— Ти не схожа на людину, яка просто хоче втекти. Ти виглядаєш, як та, що боїться залишитися.

Я підняла брову.

— Це у вас такий ранковий ритуал — філософія під акомпанемент піску й верблюдів?

 Якось ніяково стало — він же мені допомагає, а я огризаюся. Але що зробиш — язик попереду думок, фільтр відсутній, а часова реальність взагалі на межі колапсу. Ось до чого призводять недосип і мандрівки в часі!

— Іноді треба вимкнути розум і прислухатися до серця, — сказав він, ніби й не чув моїх шпильок. — Буває, те, що ми шукаємо все життя, саме нас знаходить. Головне — не злякати його втечею.

Я хотіла відповісти чимось саркастичним, але щось стислося всередині. Бо… він мав рацію. Мені справді сумно. Я вирвалася, йду до своїх, але відчуваю, ніби частинка мене залишилась там. У тих мармурових залах, під важкими поглядами, за дверима з хетськими візерунками. Або… в його очах.

Я відвела погляд.

І тут пролунало тупотіння копит. Один вершник. Він під’їхав до Хартала, як виявилося так звали цього чоловіка, та щось прошепотів. Той кивнув, тоді обернувся до всіх:

— Привал. До полудня.

Я напружилась.

— Перепрошую… А чому?

 Хартал подивився на мене з ледь помітним смутком, майже по-батьківськи. Відповіді не було.

 І тоді з-за дюни з’явився загін. Пил, спека, блиск металу — і попереду, звісно, він. Муваталлі.

 Такий драматичний, що, здавалось, за ним от-от зачиняться шторки і підуть титри фільму "Цар у люті".

 Він зіскочив з коня, блискаючи очима, і рушив до мене. Верблюди стихли. Люди завмерли. Навіть сонце, здається, почало світити тихіше.

— Ти втекла, — сказав він так, ніби я вкрала його улюблений шматок тортика.

— Прогулянка пустелею — моя нова форма терапії, — я відповіла якнайспокійніше. — Дуже очищає. І шкіру, і карму.

— Ти наражала себе на небезпеку! Ти розумієш, що могла загинути?! — підвищив він голос.

— Зате з пригодою! Це краще, ніж сидіти в золотій клітці й гадати, що спаде на думку хеттському царю через п’ять хвилин.

 Я намагалася говорити спокійно. Голос трохи тремтів, звісно. Але я — намагалася.

— Це незаконно! — підняла я руки. — Я скаржитимусь! У… комітет із… прав жінок! І взагалі! Я вимагаю адвоката! Або хоча б гарячого чаю!

 Гордо, якщо можна так сказати в моєму становищі, вигукувала я, коли він не витримав, схопив мене на руки і поніс у невідомому напрямку. Потім раптом зупинився.

 Я вважаю, що це так подіяли на нього мої високоінтелектуальні промови.

 Повільно нахилився, торкнувся мого підборіддя, заглянув в очі. Його дихання було нерівним, але руки — дбайливими.

— Ти хоч уявляєш, як мені було, коли я дізнався, що ти зникла?

 Я завмерла. Світ навколо, здавалось, став тихішим. І в цей момент прийшло усвідомлення, що його присутність зовсім не дратує. Що, можливо… я навіть цього хотіла.

— Пробач, я не знала, що підписала договір на безстрокове ув’язнення! — фиркнула я, задерши носа. — Це називається свобода волі, Муваталлі. Спробуй колись. Освіжає.

 Намагаючись не показати, як сильно зачепили його слова, вирішила, що найкращий захист — це напад. Я втекла, так. Але чому ж мені здавалося, що я не врятувалась, а зрадила?

 Він не відповів одразу. Просто дивився.

— Я не знаю, хто ти, — тихо сказав він. — Але відколи ти з’явилася… без тебе стало нестерпно порожньо.

 І отут я, здається, забула, як дихати.

Він не дав мені нічого відповісти. Просто зітхнув — важко, наче борючись сам із собою, — а потім різко підхопив мене на руки. Я лише й встигла пискнути:

— Ну от знову!

— Цього разу ти не втечеш, — видихнув він, прямуючи до свого чорного, мов пітьма, жеребця.

— Ти серйозно збираєшся так поводитись із людьми?! Я скаржитимусь у… міжчасовий Гаазький суд! — обурилась я, теліпаючи ногами в повітрі.

— Шкода, що він не має юрисдикції на хеттській території, — сухо зауважив він.

 Я закотила очі. Він взагалі зрозумів, про що я?

 Далі акуратно, але без жодного шансу на втечу, посадив мене перед собою в сідло. Загорнув нас плащем — від пилу й, мабуть, від зайвих поглядів. Мовчки взяв повід.

 Ми рушили. Верблюди й караван залишилися позаду, притихлі й трохи приголомшені. Я не намагалася вириватися. Вже зрозуміла: марно. Та й… гаразд. Чесно? Трохи приємно сидіти отак — у його обіймах, навіть якщо я ще злюсь. Трішечки. Зовсім трішечки.

 Дорога була довгою, спекотною й мовчазною. Він не промовив ані слова. Я теж. Ну, майже. Пару колючих фраз мій геніальний мозок усе ж згенерував.

— Ти завжди такий мовчазний? Чи це тільки в разі викрадення дівчат?

 На це він лише хмикнув.

— Хочеш, щоб я читав тобі вірші?

— Тільки з виразом, — відповіла я, влаштовуючись зручніше. Надто вже надійно він мене притис — навіть поворушитись марно. Клянуся, тільки тому!