Глава 11 "Шлях до свободи"

 Я стояла біля вікна, відчуваючи, як напруга накочує на мене хвилями. Час, який мені дав Муваталлі, стрімко танув, і я більше не могла залишатися в цьому місці. Думки плуталися, але одна була кришталево ясна — я повинна вибратися звідси.

 Дивлячись на стіни палацу, які колись здавалися величними, а тепер — в'язницею, хотілося завити. Звуки кроків, що луною розносилися в коридорі, змушували моє серце битися швидше. Я не знала, що на мене чекає, але одне було очевидним — я не можу бути чиєюсь полонянкою. І точно — не з ним.

 Я прислухалася до себе, до свого тіла. Воно ніби саме знало, що робити. У голові крутилися слова Муваталлі: «Ти — загадка.» Ці слова все ще палили мене, як полум’я. Я повинна піти. Але як?

 І тут я побачила вікно. Моє спасіння. Я кинулася до нього, ледве стримуючи тремтіння. Глянувши вниз, зрозуміла — занадто високо. Приземлення не обіцяло бути м’яким. Головний вхід? Тим більше неможливо. Ще вдень я помітила, скільки стражників у палаці — особливо біля парадних воріт.

 Після короткої паузи я прийняла рішення. Спробувати пройти через кухню — там повинен бути службовий вхід. Отже, й охорони менше.

— Ну а що мені вже втрачати? — прошепотіла я. — Гірше вже не буде.

 Так, розмовляючи сама з собою, я повернулася до своєї кімнати.

 Потрібно зрозуміти, що брати з собою. Як добиратися до Єгипту — подумаю пізніше. Зараз головне — вибратися з палацу.

— О, ти мені й потрібна! — побачивши скриню, про яку раніше й не згадувала, я кинулася до неї. — Так, це не потрібно... це взагалі як у всіх...

 Тьфу! Знову відволіклась. Настю, зосередься! Це втеча, а не шопінг. Ти береш тільки найнеобхідніше, а не вбрання!

 Відкинула вбік шовк і коштовності — зараз вони були не просто марні, а й небезпечні. Все, що блищить, може привернути зайву увагу. Я взяла просту тканинну накидку — щось на кшталт балахона, яким укривалися слуги. Чудово. У цьому я могла б злитися з натовпом.

 Кинула в мішок шматок хліба, бурдюк з водою, кілька монет — все, що вдалося наскрести. І тут рука наткнулася на кинджал, схований на дні скрині. Хтось, мабуть, давно залишив його там про всяк випадок. Я не люблю холодну зброю... але зараз — без неї ніяк.

 Серце калатало в грудях. Усе було готове. Залишалося зробити крок.

 Обережно відчинила двері й прислухалася. Коридор був порожній. Я повільно рушила вниз, до кухні. Вночі там зазвичай не так людно. Якщо пощастить — прослизну непоміченою.

 Коли я спустилася на нижній рівень, з кухні долинули голоси та запах смаженого м’яса, спецій і свіжого хліба. Шлунок нагадав про себе, але не час.

— Та ви знущаєтеся... Ідіть спати, все одно цю палацову ораву ніколи не прогодуєш, — пробурмотіла я собі під ніс.

 Натягнула капюшон, нахилила голову. Прикинутися служницею — єдиний шанс. Пройшла повз кошики, не зустрічаючись ні з ким поглядом. Один з кухарів глянув на мене, але одразу ж відвернувся ,дякувати богам.

 І ось я їх побачила — двері. Чорний хід. Трохи прочинені, за ними — темний провулок і довгоочікувана свобода. Я майже торкнулася ручки…

— Гей, ти! — голос за спиною.

 Серце завмерло.

— Що ти тут робиш?

 О, тільки тебе мені й бракувало…

 Я обернулася. Переді мною стояла жінка в багатому одязі, явно не служниця.

— Мене послали по сіль, — збрехала я, намагаючись говорити впевнено.

 Настю… сіль? Вночі? Серйозно?

 Жінка примружилася, оцінила мене поглядом… і кивнула:

— Швидше. Не стій тут.

 Я ледь стрималася, щоб не видихнути з полегшенням. Зробила вигляд, що йду до комори, а вже за мить — шмигнула у двері й тихо зачинила їх за собою.

 Все, я зовні.

 Ніч була теплою й густою, як мед. Десь у далечині стрекотіли цвіркуни, над головою розсипалися зорі. Я глибоко вдихнула й пішла вперед, намагаючись зберігати спокій, поки остаточно не залишила межі палацу.

Тепер — нове завдання. Як вийти за міську браму? Перелізти через мур?

Хм. А це думка…

 Я рухалася вперед, ховаючись у тінях. Всередині мене бушував шторм: тривога, страх, але й дивне почуття рішучості. Треба було ще трохи — і я буду на свободі. Чим швидше, тим краще.

 Ніч охопила палац, і я, не втрачаючи часу, попрямувала до зовнішньої стіни — масивного кам’яного огородження, яке відокремлювало палацову територію від решти світу. Величне і загрозливе, воно, здавалося, було створене спеціально для того, щоб ніхто не зміг покинути це місце без дозволу.

 Майже без звуку я підкралася до стіни. Шершава поверхня — стара, але міцна. Висота лякала, але набагато сильніше лякала думка залишитися. Я жила лише одним бажанням: вирватися з цього позолоченого полону.

 Оглянувшись, я знайшла в кладці нерівності — маленькі виступи, наче сама доля підказувала шлях. Серце билося в горлі. Стиснувши зуби, я почала карапкатись вгору, молячись, щоб не послизнутись.

 І раптом… кроки. Замерла. Всього в кількох метрах хтось йшов уздовж стіни. Я озирнулася — фігура з факелом. Стража. Чорт.

 Тіло напружилось. Залишалося тільки одне — втиснутися в камінь, стати його частиною, затихнути. Сподіватися, що темрява мене приховає.

 Здається, цей красень у броні таки пройшов повз. Треба діяти, поки вдача на моєму боці, а не робить перекур.

 Камінь під ногою здригнувся, і я ледь не вирвалася на голос. Так, тихіше Настя, стіни — це не твоя стихія. Але вибору все одно немає. Залишилось трохи. Ще один поштовх — і ось я вже по той бік.

— Ні, ну я завжди підозрювала, що маю певні ніндзя-спроможності, — нервово посміхаючись, струсила плащ від пилу.

 Земля під ногами — чужа, вільна, пилова. Приємно хрумкає. Приємно — бо це не мармур палацу. Воля, Настя, воля — із натяком на можливу погоню, звісно, але кого це хвилює?

 Я юркнула в найближчий провулок. Метушня міста посилювалась. Поки я тут влаштовувала втечу, вже встигли піднятися перші промені сонця.

 Перекрикуються торговці, сміх, дзвін металу, гавкіт собак. Все це нагадувало, що життя за стінами палацу не просто існує — воно кипить, бурлить, і йому, чесно кажучи, глибоко байдуже, хто я така.