Глава 10 "Вибір за межею часу"

Ніч принесла із собою тривожний сон. Переді мною стояв Муваталлі, але його обличчя було вкрите золотою маскою із зображенням лева. Його голос звучав звідусіль, глибокий і лякаючий, як грім, що роздирає небо.

- Відпусти себе, Анастасія. Довірся подіям минулого, щоб створити своє майбутнє.

Навколо спалахував вогонь, а за спиною Муваталлі я бачила постать Ханну. Він стояв у тіні, ніби спостерігаючи за мною, очі його світилися дивним синім світлом.

Я прокинулась у холодному поті, серце билося так, ніби бігла. Місячне світло пробивалося крізь тонку тканину балдахіна, і кімнату наповнювали дивні тіні, відкидані стародавніми смолоскипами. Тиша навколо була зловісною, але я відчувала, що за нею ховається ще щось.

Майже миттєво я почула шарудіння за дверима. Цього разу він був наполегливішим, ніж стукіт, з яким увійшов Ханну. Здавалося, хтось намагався відчинити двері.

Я підійшла до дверей, намагаючись дихати тихіше. Ручка сіпнулася, і це змусило мене відступити. У грудях закипала паніка, але раптом все стихло.

Зробивши глибокий вдих, я прочинила двері. Коридор був порожній. Або швидше здавався порожнім. Я відчула, як волосся на шиї стало дибки, коли побачила, що один зі смолоскипів на стіні ледве мерехтить, хоча в кімнаті він горів рівно.

Крокнувши за поріг, я опинилася в дивній тиші. Коридори, які раніше здавались величними, тепер були сповнені якоїсь похмурої містики. Я пішла вперед, відчуваючи, як ніби щось веде мене. Кожен крок відгукувався луною, і кожен малюнок на стінах виглядав живим.

Через кілька поворотів я побачила... двері, які раніше не помічала. Вони були масивними, прикрашені фігурами хетських богів, але, що дивно, в кутку блищала крапля свіжої крові.

Я потягла за ручку, чекаючи чого завгодно. Двері відчинилися з несподіваною легкістю. Усередині був зал, набагато давніший, ніж усе, що я бачила в цьому палаці. Його стіни покривали дивні символи, а в центрі стояв вівтар із великим золотим диском, довкола якого горіли свічки.

- Ти дуже цікава, - пролунав голос за моєю спиною.

Я різко обернулася. Там стояв Муваталі. Його обличчя виражало суміш гніву та... дивної радості.

- Що це за місце? - запитала я, намагаючись тримати голос рівним.

Муваталі підійшов ближче, його кроки були повільними, але загрозливими.

Я відчуваю, як моє серце зараз вистрибне з грудей. Вся ця атмосфера давнини ще більше загострювала обстановку.

Зробивши крок назад, відчула, як уперлася спиною в гладку поверхню холодної стіни. Не знаючи куди подіти руки, склала їх під грудьми намагаючись вселити впевненість своїми діями.

Муваталлі зупинився так близько, що я відчула тепло його тіла, ніби всупереч похмурій прохолоді залу він витікав якусь незрозумілу енергію. Його очі, глибокі, як безодня, дивилися на мене так пильно, що я ледве могла дихати.

- Ти боїшся мене, Анастасія? - його голос був тихий, але в ньому звучала дивна суміш виклику та м'якості.

- Я... не знаю, що відчуваю, - пробурмотіла я, відчуваючи, як стіни, що здавались такими міцними, раптом стали хиткіми.

Муваталлі трохи схилив голову, і його обличчя виявилося так близько, що я могла розглянути кожну деталь - лінію щелепи, тонку усмішку на губах, відблиск світла на золотій масці.

- Це не страх, - прошепотів він. - Це цікавість. Воно затягує, чи не так? Воно горить у тобі, як полум'я, яке неможливо згасити.

Я судорожно вдихнула, але замість того, щоб відсторонитися, він підняв руку і обережно провів пальцями по моєму обличчю, ніби перевіряючи, чи я справжня. Від його дотику в мене перехопило подих.

- Ти граєш зі мною, - сказала я, намагаючись, щоб голос не тремтів. - Навіщо?

Його усмішка стала ширшою, але в ній не було злості, тільки щось тривожно привабливе.

- Я не граю, - відповів він. - Ти загадка. Не просто людина, а щось більше. Ти змушуєш мене забути про все, окрім цієї хвилини.

Його рука опустилася на моє плече, і в цьому русі було щось настільки природне, що я не відступила. Погляд його очей, глибокий, майже гіпнотичний, тримав мене на місці, і я відчувала, як щось усередині мене озивається.

- Ти лякаєш мене, Муваталлі, - прошепотіла я.

- І ти лякаєш мене, - відповів він так тихо, що я ледве почула.

Його слова, здавалося, повисли у повітрі між нами. Муваталі нахилився ближче, його дихання торкнулося мого обличчя, і мені здалося, що світ раптом зупинився. Мить розтяглася у вічність.

- Це місце, - він казав так, ніби намагався пояснити щось важливе, - сповнене силою. Воно змушує нас відчувати більше, ніж ми звикли. Але хочу вірити, що це не просто магія.

Його голос здригнувся, і, перш ніж я встигла відповісти, він потягнувся до мене, наче питаючи дозволу.Я відчула, як мої руки самі по собі тягнуться до його грудей, до цих сильних плечей, які виглядали водночас загрозливими та захисними.

Між нами не залишилося простору, тільки цей незрозумілий, майже болючий зв'язок, який ніби на мить стер решту. Його губи торкнулися моїх - м'яко, обережно, наче це був перший крок у незвідане. У цей момент все - стародавня зала, дивні символи на стінах, навіть світло свічок - зникло. Залишилися лише ми.

Але перш ніж я встигла усвідомити те, що відбувається, світло золотого диска за вівтарем спалахнуло яскраво. Світ навкруги ніби розірвався. Муваталі відсторонився, його обличчя миттю стало напруженим.

- Вони спостерігають, - прошепотів він, глянувши на вівтар. - Тепер у нас лише два шляхи...

Я подивилася на нього, серце все ще шалено калатало. Хто "вони"? І про які шляхи йдеться?

Муваталі відступив на крок, його погляд ковзнув до золотого диска на вівтарі. Світло від нього стало сліпучим, і здавалося, що з самого центру долинає неясний шепіт. Це місце явно мало свою волю.

- Перший шлях, - тихо почав він, не відриваючи очей від диска, - це шлях полонянки. Ти залишишся тут, у цьому світі, як частина того, що він охороняє. Вони дозволять тобі жити, але ти ніколи не зможеш покинути мури цього палацу. Ти станеш хранителькою таємниць минулого.