ЕПІЛОГ — “Світло, що не мало повернутися”

Минув місяць.

Світ змінився — тихо, але відчутно.

Тіньові провалля більше не відкривалися у містах.

Артерія мовчала.

Села знову розпалювали вогнища ночами без страху, що на світло прийде щось голодне.

Люди говорили про це пошепки:

“Хтось зламав цикл.”

“Хтось визволив місячне серце.”

Та ніхто не знав правди.

Ніхто, крім двох.

Тейд і Ліора мешкали тепер у невеликому будинку біля річки.

Без пророцтв.

Без тріщин у небі.

Без чужої волі в крові.

Одного вечора Ліора вийшла надвір — повітря було свіже, з легким запахом вологи, і місяць піднімався над річкою у спокійній тиші.

Вона торкнулася пальцями води.

…і вода засвітилася.

Ледь-ледь. Наче спогад. Наче тінь колишньої сили.

— Тейде… — прошепотіла вона.

Він вийшов з дому, підійшов ближче, побачив світіння — і застиг.

— Не може бути… Ми ж…

— Звільнили Артерію, — сказала Ліора тихо. — Але, схоже… не все, що було в ній, зникло.

Світіння в річці посилилося.

У ньому з’явився силует.

Дитячий.

Слабкий.

Болючий.

— Допоможіть… — прозвучав голос, що змусив Тейда кровину в жилах знову стисло прокатитись. — Вона… повернулася…

І вода обвалилася вниз, наче її хтось вирвав із середини.

Все стихло.

Ліора і Тейд перезирнулися.

Світ знову кликав.

Але цього разу — зовсім іншою мовою.

Тейд стиснув її руку.

— Схоже, тиша була недовгою.

— Так… — Ліора посміхнулась дуже легенько. — Але тепер ми не самі.

Вони стояли поруч, а місяць над ними світив як знак: кінець історії — лише двері до нової.