ОСТАННІЙ РОЗДІЛ — “Там, де світло торкається тіні”

Ніч була тиха.

Настільки тиха, що Тейд чув власне серце — воно билося рівно, спокійно, зовсім не так, як тоді… у Порожнечі.

Ліора стояла на краю пагорба, споглядаючи горизонт.

Там, далеко, мерехтіли перші смуги світанку. Світанок завжди здавався їй чимось недосяжним, таким, що ніколи не настане.

Але тепер — настав.

Він підійшов до неї повільно, майже нечутно. Тепер він рухався інакше — впевнено, але спокійно, як людина, яка нарешті знайшла землю під ногами.

— Думала, ти не прокинешся так швидко, — Ліора усміхнулась краєм губ.

— Я теж так думав, — Тейд сів поруч. — Але коли світ більше не намагається вбити тебе — виспатися легше.

Вони обоє засміялися тихо.

Сміх прозвучав непривично легко, без тіні страху чи втрати.

Їхні тіла ще пам’ятали біль битви.

Їхні душі — тягар рішень.

— Ти справді бачила Криницю Артерії? — запитав він. — Після того, як… усе закінчилося?

Ліора кивнула.

— Так. Але вона вже не така, як була. Не кличе. Не судить. Просто… світиться. Наче теж нарешті вільна.

Вільна.

Як і вони.

 Тейд подивився на свої руки. Там, де колись палав знак Місячної Артерії, тепер залишився лише тонкий, майже невидимий рубець. Наче спогад про те, що було важливим, але вже не визначає.

— То це все? — він стиха видихнув.

— Ми більше не пов’язані з Нею?

Ліора знизала плечима.

— Можливо. А можливо, ми просто перестали бути Її інструментами.

Вона повернулася до нього, і у її погляді не було сумніву.

— Тейде… тепер наші рішення — лише наші.

Він уважно, майже благоговійно подивився на неї.

На ту, хто тримав його за руку, коли світ зникав під ногами.

На ту, хто ступив у тінь, аби витягнути його зі світла.

На ту, хто не дав йому загубитися між тим, ким його хотіла зробити Артерія, і тим, ким він насправді був.

— Знаєш… — його голос трохи зірвався. — Я весь час думав, що існую тільки для того, щоб виконати її волю. А потім зрозумів… я існую, бо ти сказала “я не відпущу”.

Ліора відвела погляд. Її щоки легенько порожевіли.

— Не перебільшуй. Я просто… не могла дозволити тобі зникнути. Це було б… — вона затнулася. — …неправильно.

Тейд простягнув руку і легенько торкнувся її пальців.

Ніжно. Несміливо. Наче боявся порушити магію, яка тепер була не з сил — а з їхніх сердець.

— То що тепер? — він запитав.

Ліора підвела очі на світанок, який нарешті повністю розкрився над обрієм, золото-золотавий, теплий, спокійний.

— Тепер… — вона видихнула. — Ми живемо.

Просто.

Без місії.

Без тягаря.

Без пророцтв.

Вперше — для себе.

Вітер пройшов між ними, м’який, обережний, наче теж відчував нову тишу у їхньому світі.

Тейд взяв її за руку повністю. І цього разу вона стиснула його пальці першою.

— Хочеш знати, що я бачу? — тихо сказала Ліора.

— Що?

— Світ, який більше не боїться темряви. І двох людей, які більше не бояться один одного.

Він усміхнувся.

— Добре. Але… — він нахилився трохи ближче. — Можна я боятимусь лише однієї речі?

— Якої?

— Втратити тебе.

Ліора тихо видихнула і поклала голову йому на плече.

— Тоді нам обом є чого боятися.

Світанок розцвів над ними повністю — золотим колом, таким яскравим, що перші промені ніби стирали темряву з усього, до чого торкалися.

Це був не просто ранок.

Це був початок.

І коли вони вдвох зійшли з пагорба, тримаючись за руки, світ зустрів їх новою тишею — чистою, легкою, вільною.

Такою, що нарешті належала їм.