РОЗДІЛ 6. Світло, яке ранить.

Срібне сяйво вибухнуло з руки Тейда так різко, що міст під ногами затремтів, а повітря стало легшим — ніби хтось розірвав темну завісу прямо перед ними.

Він не бачив нічого, окрім світла.

Не чув нічого, окрім власного серця.

Гуп.

Гуп.

Гуп.

Коли світло почало згасати, він розплющив очі — і різко вдихнув.

Сторож стояв на тому ж місці.

Не знищений.

Не відкинутий.

Але… змінився.

Тріщина на його обличчі змінила світіння. Срібні іскри всередині почали обертатися швидше, ніби відгукуючись на енергію, яку випустив Тейд. Наче істота… впізнала його. Відчула.

— Чому він не зник? — голос Тейда зірвався. — Я ж… я відчував, що це була сила.

— Була, — Ліора стояла поруч, тримаючись за його руку. — Але сила Артерії… не працює так, як ми хочемо. Вона працює так, як їй потрібно.

Сторож підняв одну клішню — повільно, наче не для атаки, а… щоб доторкнутися.

Тейд мимоволі відступив.

Ліора різко ступила вперед, прикриваючи його плечем.

— Не смій, — прошипіла вона, і світло в її очах знову спалахнуло.

Сторож затремтів.

І повільно опустив клішню.

— Він… слухається тебе? — прошепотів Тейд.

— Ні, — Ліора гірко всміхнулась. — Я йому не наказувала. Він не слухає нікого.

— Тоді чому…?

Вона глянула на його руку.

— Бо він чує тебе. Бо Артерія говорить через тебе.

Слова впали важко.

Вимогливо.

Тейд раптом відчув, як у грудях стискається щось болюче — не страх, а відповідальність, яку він не просив і не хотів.

     ---

Міст почав повільно гаснути.

Світіння під ногами слабшало, темрява знизу підступала ближче, облизуючи краї конструкції, ніби готуючись поглинути її повністю.

Ліора схопила Тейда за руку:

— Ми маємо йти. Прямо зараз. Поки він… не передумав.

— Він може передумати?

Вона лише кивнула.

Вони почали обережно рухатись вперед. Сторож не рухався — але його погляд, якщо це можна було назвати поглядом, стежив за ними. Його тріщина світилася пульсуюче, в такт кроків Тейда.

Кожен удар його серця відлукувався у чудовиська.

Кожен подих змінював відблиски на тріщині.

— Чому він так реагує… на мене? — запитав Тейд тихо, щоб істота не почула, хоч це було безглуздо.

Ліора довго мовчала.

Лише коли вони пройшли достатньо далеко, і міст під ними знову став ширшим, вона заговорила:

— Бо ти — не просто обранець.

— А хто тоді?

Вона зупинилася, повернулася до нього.

Її очі, зазвичай теплі, зараз були наповнені страхом.

— Тейде… ти — той, кого Артерія чекала століттями.

Той, хто може відкрити розрив остаточно… або знищити його назавжди.

Він похитнув головою.

— Я? Я навіть не знав, що ця Артерія існує кілька годин тому!

— Саме так і працює вибір, — сумно сказала вона. — Ніхто не готовий. Ніхто не хоче. Але коли Артерія кличе… ніхто не може втекти.

Вона тихо взяла його за долоню. Світло між їх шкірою спалахнуло, неначе ожило.

— Є ще щось, що тобі треба знати.

Тейд відчув холод уздовж хребта.

— Що?

Ліора стиснула його руку сильніше.

— Той Сторож… він був людиною. Колись.

— Людиною?

— Так. Першим, кого Артерія обрала. Ти бачиш, чим він став.

Світ ніби схитнувся.

— Тобто… Артерія перетворила його на це?

— Він не витримав її сили. Не стримав себе. Не зумів віддати, коли треба було… і забрати, коли було дозволено. Він хотів занадто багато.

Тейд опустив погляд на власну світлу долоню.

— І я можу стати таким же?

Ліора не відповіла. Її мовчання було гіршим за будь-яке “так”.

   ---

Раптом міст здригнувся.

Так сильно, що вони обидва хитнулися вперед.

Знизу почувся новий звук — протяжний, низький, тривожний.

Не рик. Не шепіт.

Наче сама темрява пробудилася.

Ліора різко підняла голову.

— Це не Сторож…

Тейд закляк.

— А хто тоді?!

Вона зустріла його погляд.

У її очах світилася чиста паніка.

— Ті, хто не підкоряється Артерії. Вони йдуть по нас.

Темрява під мостом закрутилася у величезний вир.

Тіні змішувалися, скручувалися, піднімалися вище, перетворюючись на щось нове.

Щось гірше за Сторожа.

Щось із багатьох.

Мільйони дрібних голосів зливались в один.

ми йдемо… ми бачимо… ми хочемо світло…

Тейда пробрала дрож.

— Вони… мене хочуть?

— Вони хочуть твоєї сили, — Ліора потягнула його за собою. — ШВИДШЕ!

\— Але…

— НЕ ДУМАЙ! БІЖИ!

Вони побігли. Міст валився позаду, а тіні підіймалися, мов хвиля чорного моря.

Тейд біг, поки колола грудна клітка. Ліора тягнула його, поки її власні ноги підкошувалися.

А тіні вже були майже поруч.

І тоді Тейд відчув — десь глибоко в собі — те саме світло, яке вибухнуло хвилину тому.

Але тепер воно не боліло.

Тепер воно кликало.

Неначе Артерія говорила всередині нього:

Скажи слово — і я відповім.

Тейд задихнувся.

— Ліоро…

— Не використовуй силу! — закричала вона. — Ти не знаєш, що станеться!

— А якщо я не використаю — ми помремо!

Вона схопила його обличчя обома руками.

— Я краще помру поруч з тобою, ніж побачу, як ти стаєш… тим, хто був Сторожем.

Її голос зламався.

Очі блищали.

Тейд відчув, як щось стислося всередині нього — не сила Артерії, а почуття, що палало сильніше за будь-яке світло.

Але тіні були вже надто близько.

І він зробив вибір.

Він підняв руку.

Світло рвонулося з грудей.

І світ навколо вибухнув вдруге — сильніше, гучніше, смертельно яскраво.