РОЗДІЛ 5. Проклятий Сторож

Повітря стало важким, наче його наповнили димом. Міст здригався, срібні лінії під ногами тьмяніли — ніби їх хтось висмоктував зсередини.
Ліора різко зупинилася.

— Не рухайся, — прошепотіла вона.

Тейд не розумів, чому це допоможе, але її погляд — гострий, тривожний — змусив слухатись.

Тиша повисла над мостом. Тіні знизу застигли, перестали рухатися, як завмерла вода перед штормом.

І тоді з темряви під ними піднявся звук.
Низький, глибокий, схожий на подих старої, пораненої істоти.

Рик повторився.
Сильніший.
Ближчий.

— Ліоро… — Тейд ледве прошепотів. — Що він… що воно робить?

— Відчуває, — тихо відповіла вона. — Він відчув твою силу. І тепер… він не відступить.

Раптом з темряви з’явилися два величезні круги — не очі, а щось гірше.
Мовби прожилки полум’я, що не світять, а поглинають світло.

Сторож підіймався.

Коли він виринув знизу повністю, Тейд забув, як дихати.

Це не було звіром.
Не людиною.
Не тінню.

Він був… складений із тіней, з уламків, з порожнечі. Його тіло розривали розломи, з яких сочилося чорне світло. Клішні замість рук.
А замість обличчя — тріщина, всередині якої оберталися сотні крихітних срібних вогників. Наче чиїсь душі, вирвані й ув’язнені всередині.

Тейд відчув, як ноги самі відступають.

— Не рухайся, — Ліора сказала це знову, і тепер її голос тремтів. — Якщо побачить страх… він…

Вона не встигла договорити.

Сторож різко розкрив свою тріщину — і світ навколо потемнів.
Сильний порив вітру ударив у них, мало не збивши з мосту.

— Тейде, тримайся! — Ліора схопила його за руку.

Вітер був неначе живий — він рвав світіння з мосту, висмикував лінії, ламав міст по кусках. Та істота не рухалася — стояла, спостерігала, мов суддя.

— Чому він не нападає? — прокричав Тейд крізь ревіння вітру.

— Чекає, що ти сам зламаєшся, — ледве докричалася Ліора. — Він — випробування Артерії. Проклятий. Той, хто знищує всіх, хто не готовий.

— Я не готовий! — зірвався Тейд.

— ТИ ГОТОВИЙ! — Ліора притисла його до себе, голос її був гарячим і різким. — Якби ні — Артерія не вибрала б тебе!

Сторож рикнув — так гучно, що мостом пішли тріщини.
Одну з його клішень потягнуло до них.

— БІЖИ! — закричала Ліора.

Вони кинулися вперед, але міст позаду почав розпадатися, шматки світіння падали у темряву.

Клішня ударила поруч — міст хитнувся, Ліора мало не впала, і Тейд встиг схопити її за талію.

— Тейде… — вона видихнула. — Не відпускай.

— Ніколи.

Внизу темрява ревіла.

Сторож підняв дві клішні, готуючись до удару.

Срібний знак на руці Тейда раптово засвітився так сильно, що він закричав — від болю, від жару, від вибуху енергії всередині.
Світло вирвалося з його долоні й ударило в повітря.

Сторож застиг.

Ліора широко розплющила очі.

— Тейде… це… це сила Артерії! Ти можеш—

Але вона не встигла закінчити.
Сторож знову заревів — тепер уже на нього.

І весь світ навколо вибухнув срібним сяйвом.