РОЗДІЛ 4. Те, що живе в темряві.

Світ зник.

 Не міст, не небо, не Ліора — усе розчинилося, наче хтось стер фарбу з полотна. Тейд опинився у порожнечі. Чорній, тихій, липкій. Тишу розривав лише власний подих — частий, різкий, тривожний.

— Гей… є тут хтось? — його голос відлунював, але не було куди відлунювати.

Темрява ворухнулась. Не попереду, не ззаду — усередині.

— Ти… — прошепотів він. — Ти тінь?

Відповіддю став шепіт. Сотні голосів одночасно.

ти наш… наш… наш…

Тейд схопився за голову. Шепіт різав мозок, розповзався, наче холодна вода. Темрява наближалась до нього, звивалася навколо ніг, грудей, шиї.

— Ні… Відійди! — він відступив, але земля зникла — він стояв у порожнечі.

Темрява торкнулась його щоки — як холодний дим. Шепіт став гучнішим.

ми ждали… ти один із нас…

— Я НЕ ТАКИЙ! — крикнув він.

але дивись…

І раптом темрява зібралася перед ним у форму. Нечітку, але зрозумілу.

Це був… хлопець.

Виглядав так само, як Тейд.

Тільки очі — порожні, темні.

— Ти… хто?

те, ким ти станеш… якщо підеш за Артерією…

Двійник підняв руку — така сама срібна мітка на долоні, але зчорніла, потріскана, мертва.

усі вони думали, що сила врятує… але сила зжирає…

Тейд відступив, серце билося в горлі.

— Це брехня. — це майбутнє…

Тінь-Тейд ступила до нього.

І в ту мить — яскраве світло прорізало темряву.

— ТЕЙД! — голос Ліори вирвався в простір, як спалах блискавки.

Темрява засичала, відступаючи. Ліора з’явилася поруч, її силует світився, немов вирізаний зі срібла. Вона схопила Тейда за зап’ясток.

— Не слухай їх! Вони показують тобі те, що боїшся бачити — не те, що є правдою!

— Але… це був я… — хлопець задихнувся.

— Це був твій страх. Не ти.

Світ почав складуватися назад. Світло поверталось, наче хтось лагодив розірвані нитки. Міст, небо, вітер — усе поверталося.

Тейд знову стояв на срібному мосту. Ліора тримала його міцно — аж до болю.

— Вони намагались забрати тебе, — сказала вона. — Якщо б ти зробив ще крок… ти вже не повернувся б.

Внизу тіні знову підіймались, але тепер не кидались. Вони… спостерігали.

— Чому вони не лізуть? — прошепотів Тейд.

Ліора втримувала його погляд.

— Бо ти відкинув їх. І тепер вони бояться тебе.

— Бояться… мене?

Вона кивнула.

Срібний знак на його руці світився так яскраво, що освітлював навіть її обличчя.

— Тейде… — вона тихо видихнула, майже зі здивуванням. — Ти пробудив силу раніше, ніж мав би.

— Це добре чи погано?

— Це… небезпечно.

Світло зникло з її очей. Вона зблідла.

— ЩОСЬ йде, — прошепотіла вона.

— Не тіні. Гірше.

Міст здригнувся так сильно, що обидва ледь не впали.

Знизу здійнявся рик — гучний, глибокий, такий, від якого стигла кров.

— Ліоро… що це таке? — Тейд стискав її руку.

Вона подивилась на нього майже з жалем.

— Те, що сторожить Артерію. Те, що прокидається лише тоді, коли пробуджується обранець.

— А це хто?

Ліора подивилася просто в його очі.

— Це проклятий сторож.

І він приходить по тебе.