РОЗДІЛ 3. Срібний шлях

Ступивши на світний міст, Тейд відчув, як нога провалилась… і водночас — трималась. Наче повітря під ним стало твердим, але живим, пружним. Срібні лінії під його ступнями тихо гули, немов відгукувалися на його серцебиття.

— Не озирайся, — прошепотіла Ліора, ведучи його вперед.

— Чому?

— Бо те, що йде за нами, живиться страхом.

Не озиратися.

Легко сказати.

Вітер бив у спину, небо мерехтіло, а міст під ногами здавався вужчим з кожним кроком. Десь унизу, внизу, куди навіть місячне світло майже не діставало, щось рухалося. І чути було тихе… шурхотіння. Неначе безліч лап.

Тейд ковтнув повітря.

— Ліоро… — голос тремтів, хоч він намагався говорити рівно. — Куди ми йдемо?

— До розриву, — відповіла вона.

— До місця, де Артерія торкається землі.

Це звучало ще страшніше, ніж “втекти від тіней”.

— А хто… вони?

— Ті, хто втратив світіння, — її голос злегка здригнувся, хоч вона намагалася приховати це. — Колись вони були такими, як ти. Як ми. Але Артерія відвернулася від них. Її сила зруйнувала те, чого вони не змогли прийняти.

— І тепер вони…?

— Полюють на тих, кого Артерія вибрала після них.

Світ під мостом раптом здригнувся. Шурхіт став гучнішим.

— ШВИДШЕ! — Ліора потягла його, майже біжучи.

Тейд наважився краєм ока глянути вниз. І в ту ж мить пошкодував.

У темряві виднілись тіла — чорні, витягнуті, наче з диму. Без облич, без рис, лише вирви порожнечі замість очей. Вони рухались не як люди. Вони ковзали, мов тіні, що відриваються від речей.

І одна з них різко кинулась вгору.

— Ліоро!!

Дівчина зупинилася. Розвернулась. Її очі спалахнули — не світлом, а справжнім полум’ям. Вона підняла руку, і між ними та тінями вибухнула срібна хвиля, відкинувши істоту вниз у темряву.

— Тримайся ближче до мене, — сказала вона, і в голосі більше не було м’якості.

Тейд опустив погляд на свою долоню. Срібний малюнок розгорівся яскравіше, пульсував, стискав шкіру зсередини, ніби щось прокидалося.

— Чому… він світиться? Ліора зупинилась лише на секунду.

— Бо Артерія пробудила в тобі силу.

— Яку?

— Ту, що може врятувати нас. Або знищити все.

З-під них пролунав оглушливий крик — не людський, не звірячий, а щось середнє, як розірване залізо. Тіні почали підніматися вище, швидше.

Міст стряснувся.

— Ліоро! Він падає!

— Ні. Це вони його рвуть.

Останні десять метрів до кінця мосту засвітилися яскраво-білим полум’ям.

Ліора потягла його:

— ЩЕ ТРОХИ!

Але тінь схопилася за край мосту — і вмить вийшла їм назустріч. Чорна, крива, з порожнечею замість обличчя.

Тейд застиг.

Тінь простягнула руку прямо до нього.

— Не дивись їй в очі! — закричала Ліора.

Але він вже подивився.

І світ навколо почав розчинятися.