3 розділ

У коридорах палацу було надто тихо.
Не тією нічною тишею, коли все спить і навіть вітри шепочуть крізь шпарини.
А іншою.
Мертвою.

Тут не було відлуння кроків.
Кожен звук глушився сам собою, щойно народжувався. Немов щось, невидиме, вдихало кожен звук ще до того, як він встиг вирватися з рота чи з каблука. Навіть повітря не рухалося — не від задухи, а тому що воно боялося.

На стінах — гобелени. Розмиті. Потемнілі. Малюнки з них давно зблякли, але якщо вдивитись… можна помітити, як чиїсь обличчя змінюються. Ті, що на тканині. Вони не мали рис — аж поки ти не підійдеш ближче. І тоді вони схожі на тебе. На тебе, який боїться.

Східне крило палацу не було зачинене. Не охоронялось. Не прокляте. Просто… порожнє.
Тут не жевріли ліхтарі. Не горіли свічки. Стіни були вологими, наче їх щойно вимили чимось живим.
Підлога — слизька, попри відсутність води.

Служники не заходили сюди.
Не тому, що їм заборонили. Вони просто не могли.
Ніхто не говорив про це. Але всі обходили сходи, що вели сюди, як обходять відкриту могилу.

Навіть ті, хто щойно прийшов у палац, — нові сторожі, юні пажі, прибиральники — відчували, що не треба. Щось на рівні шкіри, на рівні кісток — говорило:

«Сюди не йди. Сюди не треба. Бо якщо зайдеш — не факт, що вийдеш собою.»

Монах. Високий. Старий.
Очі — кольору сухої кори, але з тріщинами, ніби щось постукує зсередини. Він ходив так, наче слухав не кроки, а те, що буде після них.
Колись він навчав Імператора молитвам. Не з Писання. А тим, які сам вигадував, щоб хоч якось стримати те, що повзло за дитиною тінню.
Слова, складені з нічних кошмарів і напівзабутих імен Бога. Молитви, які з часом почали відповідати йому назад.

Він ішов повільно. Тіло було стомлене, але не тому, що старе. А тому, що пам’ятало.

Свічка в його руці не світила — вона жевріла, мов здавалася.
Полум’я було бліде, з жовтим присмаком зелені, і раз у раз здригалося, ніби від чогось холодного, невидимого, що слідкує.

Коридор перед ним — надто довгий. Стіни вкриті плямами — не пліснявою, не водою. Пальці, нігті, царапини. І щось, схоже на букви, але не на людські.

Він ішов. Не швидше. Не повільніше.
Ніс із собою останнє, що мав — надію, яка тримається на вірі, якої вже немає.

І нарешті — двері. Високі. Темні. Вкриті воском. Не замкнені — лише притиснуті.
Якщо прислухатись — можна було почути… не звук, а напрямок.
Наче тінь притислася до дверей з іншого боку й теж прислухалась.

Він зупинився на порозі.
Погляд — у морок, що тягнувся за щілину.

Губи затремтіли. Не від страху. Від пам’яті.

— …Ваша Величносте…? — обережно, як молитовне ім’я.
Ні голосно, ні впевнено.
Бо іноді занадто впевнено сказане ім’я — будить не того, кого треба.

Тиша у відповідь.

Але не звичайна.
Не "ніхто не відповідає", а "всі мовчать одразу".

Тиша, в якій щось дихає, але не легенями.
Тиша, яка чекає, щоб почути, як саме ти зітхнеш. Щоб повторити.

Монах не рушив далі.

Свічка в його руці тріснула. Не згасла — трі-сну-ла.
Немов усередині хтось зламав щось, щоб вийти.

І тоді…

двері відчинились самі.

Він увійшов. Один крок. Другий.
Камінь під ногами — сухий, потрісканий, ніби палац тут давно помер, але не розсипався.
Пил не летів — він стояв, густий, нерухомий. Як сірий дим у легенях.
Повітря мало смак попелу, але не гарячого. А того, що вдихнули після чужого багаття.

І в цій мертвій нерухомості — він почув голос.

Спочатку — наче спогад. Якби спогади могли говорити.

— Не заходь.

Він зупинився.
Серце зробило зайвий удар. Потім пропустило один. Потім знову забилось.
Не через зміст слів.
А через інтонацію.

Це був його голос.
Але не з вуст.
А десь із стін. З повітря. З кісток.
Наче хтось позичив його тембр, навчився дихати, як він, і тепер… говорив ним.

— Ти запізнився.

Слова — знайомі.
Не змістом, а відчуттям.
Він колись вже чув це. Або скаже.
Або чує кожного разу, коли сюди заходить — у кожному з варіантів себе.

— Ми вже говорили з тобою.

Монах зробив крок назад.
І зрозумів, що…
не пам’ятає, скільки разів був тут.
Не пам’ятає, скільки себе залишив у цій кімнаті.

Може, він — не перший з себе.
Може, кожен прихід — лише один з циклів, у якому він завжди запізнюється.
І завжди чує:
"Ми вже говорили."

Його очі не встигли звикнути до темряви. Але він уже бачив.
Посеред кімнати — щось сиділо.
Не дитина. Не чоловік. І не тінь.
Силует, який рухався так, ніби пам’ятав, як колись був плоттю.

І той силует теж говорив його голосом.

— Але, якщо вже ти знову…
— Присідай.
— Спробуємо ще раз.

Монах завмер.

Холод повільно піднявся від ступнів до потилиці — не мороз, а інший, живий холод, що рухається всередині, шукаючи серце. Він знав це відчуття. Колись — у дитинстві — він бачив, як падає з вікна його брат. Той момент не запам’ятався видом, лише холодом. Таким самим. Таким самим, як зараз.

Голос був його. І не його. Наче він говорив сам собі уві сні. Наче слова, які колись хтось прошепотів уночі, коли він був малий і спав у монастирській келії. Наче вуста сказали — а голос запізнився на кілька років. Луна, що не встигає за тілом. Луна, що пам’ятає краще за тебе.