Вступ

Місяць зник із неба в ту мить, коли я народився.
Сонце закрила тінь — глибока й чорна, як безодня. Люди мовчали. Птахи падали з неба. І навіть дзвони, що мали звістити про появу спадкоємця, змовкли, ніби злякались.

Я був не плачем, а знаком. Не дитям, а пророцтвом.
Кажуть, нянька, що вперше взяла мене на руки, осліпла.
Кажуть, лікар бачив у моїх очах обличчя свого мертвого сина — і кинувся з вежі.

Я не знаю, чого саме вони бояться більше: мене — чи того, що бачать у мені.

Бо я — дзеркало.
І кожен, хто на мене дивиться, бачить свого монстра.


 

Імператор

Я рідко підходжу до вікон.

У нашому палаці вони — не для того, щоб дивитися. Їх надто багато, і кожне — не схоже на інші. Ззовні палац має сто поверхів, але всередині — жоден поверх не повторюється. Часом сходи ведуть угору, а потім розчиняються в стіні. Часом стіни дихають.

І вікна.
Деякі зачинені зсередини на залізні ключі, які вже ніхто не вміє витягнути. Деякі — зіткані з туману. В одне я колись зазирнув — і довго не міг говорити. Там не було неба. Там була кімната, повна мертвих дзеркал.

Інше показує місто, де вже немає людей, тільки птахи з порожніми очима, що сідають на дахи та крутять головами. Їхнє крило — чорний прапор. І прапорів там більше, ніж вікон у палаці.
Інше вікно — у пустелю. Але наша імперія не має пустелі. Хоча… я бачив, як один із радників дивився в те вікно, і його шкіра стала піском. Він досі лежить там, біля рами.

А одне… одне вікно я закрив сам.

Тому що там був я. Не дитина.
А постать — вищою за трон, з крилами з чорного попелу й очима, в яких танули зірки. І кожен, хто дивився на мене в тому вікні, починав кричати. Навіть ті, хто не вмів говорити.

Я не питаю, чому так. Я вже навчився не питати.

Бо в цьому палаці запитання — як тріщини в стінах.
Ти можеш не побачити, як вони з’явилися. Але рано чи пізно з них починає щось лізти.

Я ходжу босоніж. Не через те, що мені так зручно. А через луни.
Взуття — шумне. А шум будить те, що живе внизу, під камінням, у тріщинах. У стінах. У тиші.

А ще — у мені.

Бо часом, коли я думаю щось дуже тихе, я чую відповідь. Не завжди свою. Інколи — голос матері, якої вже немає. Інколи — голос того, хто ще не народився. А одного разу я почув себе — старого. І я плакав. Не знаю чому. Я не пам’ятаю, що саме я собі сказав.

Але я зрозумів — я не сам.
І, мабуть, ніколи не був.

Слуги думають, я не помічаю, як вони тремтять.
Як відводять очі, коли входять.
Як ставлять чашу зі спини, аби не дивитися на мене.

Вони не знають, що я теж боюся.
Не їх. Не змов.
А того, ким я стану, коли подивлюсь у дзеркало довше, ніж на мить.

Бо що, як я — не дзеркало?
Що, як я — те, що в ньому?

Служниця Ліна

Мені заборонили дивитися йому в очі.

Не наказали — а саме заборонили. Пошепки. Пошепки, що мали більше ваги, ніж крики. Я знала, що у цьому палаці заборони — це не про правила, а про виживання.

Але я все одно подивилася.

Я думала — нічого не станеться. Я ж бачила в житті більше, ніж личить дівчині, народженій на кухні. Мене били. Зраджували. Топтали.
Я бачила, як помирає моя мати від чогось, чого не можна було назвати. І я сама закопала її під дубом, бо ніхто не прийшов.
Я жила в темряві. Спала поруч із щурами. І носила у собі тінь настільки щільну, що вірила: вже нічого не болить.

Мене попереджали: якщо зустрінешся з його поглядом — побачиш не його. А себе. Себе справжню. Себе роздягнену до страху.

Я сміялася. Бо хіба є ще що з мене зняти?

Але тоді він підняв на мене очі. Тихо. Повільно. І в ту ж мить я перестала дихати.

Я побачила дівчинку.

Маленьку. Може, чотирирічну.
Зі скуйовдженим волоссям. Босу. У рваній сукні, в якій ще залишився запах золи.

У її руках — розтрощена лялька. Без ока. Без руки. І ця рука — моя.

А очі дівчинки… були червоні. Не від кольору. Від крові. Не її.

І вона кликала мене. Голосом, який я забула.
Голосом, що згорів у мені ще тоді, коли я перестала мріяти.

Вона простягала руку. Не для порятунку. Для вироку.
Я — забула її. Зрадила.
А вона — чекала.

Я впустила чашу. Стук був глухий. Вино розлилося, як кров.

Ніхто не зронив ні слова. Навіть старий мажордом, що завжди шипів на мене за подряпані підноси. Навіть охоронець біля дверей, що зазвичай дивиться, ніби знає, скільки в мені кісток.

Тут — не питають, чому ти тремтиш.
У цьому палаці страх — це форма поваги.

Я опустила очі й швидко вийшла. Не сказала нічого. Не пояснила. Але тепер я знала правду.

Він — не дитина. І не чудовисько.

Він — двері.

І кожен, хто заглядає в них, бачить, що забув зачинити в собі.

Нічний гість

Стіни цього замку мають пам’ять.

Не ту, що записують у літописах. Не слова. Не дати. А пам’ять справжню — м’язову, кісткову, плотську. Вони пам’ятають удари сокир. Крики братів, з яких знімали шкіру за зраду. Пам’ятають останній подих пророка, що відмовився благословити спадкоємця — і був роздертий коронами.

Стіни шепочуть, коли ти йдеш повз. Не голосом — тембром. Камінь тут знає, чия кров в ньому.

Він знає і мою.

Колись я вже приходив сюди. Був іншим — молодшим, дурнішим. Зі шрамом, що ще не болів. Зі страхом, що ще не ожив.

Тоді мене вигнали. Не стражник. Не імператор.
Сам палац.

Але тепер я знову тут. І цього разу я не сам.

Він виріс. Не тіло. Не зріст.
Свідомість. Погляд. Внутрішнє мовчання, що тягне за собою щось більше, ніж голос.

Він ще не дорослий — але вже небезпечний.
Не через армії. Не через політику. Не через свою віконечну тінь на троні.

А через те, що він бачить.